Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сіль для моря, або Білий Кит 📚 - Українською

Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сіль для моря, або Білий Кит" автора Анастасія Нікуліна. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 45
Перейти на сторінку:
та все перетравить. А жувати часу не було — дощ пропустить. Дівчина витерла руки рушником і вийшла з дому.

На вулиці було важко дихати. Сильно парило. Жар піднімався знизу, огортав липкою задухою. Хмари на обрії здавалися ближчими до землі. Головне — встигнути добігти до пляжу, поки не почнеться дощ. Вона встигла скотитися до нього доріжкою, коли перша крапля опустилася на щоку. Друга — на вуста. Ліза доторкнулася до губ. Поцілунок Кита був би таким? Легким, злегка вологим й прохолодним? Похитала головою, скинула футболку і зайшла в теплу воду.

Спокійне море на очах укривалося брижами, темніло, ставало непрозорим. Тіло насолоджувалося теплом під водою, але, коли дівчина виринала, щоб зробити вдих, — плечам було трохи холодно. Всмак накупавшись, Ліза вилізла на берег.

Аня з’явилася на березі наче нізвідки. Вона тримала над головою велику веселкову парасольку, і маленькі крапельки, що стікали по краях, видавалися прозорими намистинами, нанизаними на довгу волосінь. Вони злегка за­туляли Анине обличчя й водночас не намагалися його сховати. Ліза згадала про ранковий провал із дзеркалом і насупилася:

— Уся оця любов до себе — цілковита маячня, — роздратовано промовила дівчина, підійшла ближче й підставила обличчя дощу. — Більше я в це не повірю!

— А ти намагалася? — Аня відразу ж підхопила розмову, наче знала, про що думає дівчина.

— Так! Багато разів казала собі, що я гарна і що люблю себе. — Ліза пригадала дзеркало й струсила краплі зі щік. Безглузде скельце. Чому воно не могло показати те, чого їй хотілося більше за все на світі?

Жінка усміхнулася і склала парасольку. Дощ закінчився, але море все ще хвилювалося.

— Говорити — це добре. — Аня притулила парасольку до візка й провела рукою по чолу. Сьогодні її волосся було укладене великою білою черепашкою. Здавалося, якщо притулитися до неї вухом, можна було б почути пісню моря. Вона подивилася на Лізу і стишила голос:

— Але є дещо сильніше.

— Що? — Дівчина дивилася в темні Анині очі.

— Ти повинна в це повірити.

— Повірити в себе?

— Так. Якщо ти в себе віриш, ти можеш зробити все що завгодно.

— Справді? — Ліза видавалася здивованою. Це було занадто просто. А нічого просто так ніколи їй не давалося.

— Усе залежить від твоєї віри. — Аня нахилилася й малювала на піску хитромудрі лінії гострим кінчиком парасольки.

— Із цим іще складніше.

— А ти повір, що впораєшся.

— Я постараюся. — Дівчина дивилася в горизонт і мовчала, набираючись духу. — Знаю, може, це негарно — питати про таке. Але ти не можеш ходити, так?

— Так.

— З дитинства?

— Ні, але надто давно, щоб це забути.

— Мені шкода.

— Мені теж. Але не все так погано. Іноді ми з моїм залізним конем розлучаємося, і я йду. Завжди — в бік моря. Воно кличе мене, і цей поклик сильніший за мою слабкість.

— Як це?

Аня усміхнулася:

— Уві сні.

Ліза розсміялася:

— Точно! Тому ти приїхала сюди? Щоб бачити море не тільки уві сні?

— Так, усе так. Але від цього ще важче — коли море за півкроку від тебе, а ти не можеш його торкнутися. Не можеш відчути його сіль, його гіркоту, глибину. Це боляче. Все, що мені дістається від цілого моря, — це самі лише бризки. Мені вже давно дістаються тільки бризки — дрібні маленькі крапельки. І найчастіше вони висихають, так і не долетівши до мене. Але, — Аня усміхнулася, — краще бути на березі моря, ніж далеко від нього. Якщо заплющити очі, можна уявити, що я не біля моря, а в морі.

Ліза опустила погляд, а потім усміхнулася:

— У мене є ідея! Чекай тут!

— Куди я втечу? — знизала плечима Аня.

Дівчина витягла з рюкзака колу, вилила вміст, який із шипінням увібрався в пісок, потім — забігла в море й набрала в пляшку води. Закрутила кришку й підійшла до Ані.

— Ось!

Жінка взяла пляшку.

— Знаю, на вигляд — звичайна вода. Але це все ще море. Тепер воно належить тільки тобі.

Аня розсміялася.

— Дурість, так? Смійся. — Ліза набурмосилась і опустилася на пісок.

— Пробач, пробач, — Аня витирала сльози, що виступили в кутиках очей. — Це зовсім не дурість, а дуже мило. Ти добра дівчинка, Лізо. Спасибі тобі!

Ліза підняла голову. Аня сміється? Але очі жінки були серйозними, і їй чомусь стало ніяково. Вона опустила голову і щось креслила пальцем на піску.

— Нема за що, — усміхнулася Ліза, кивнула й подивилася на небо. — Цікаво, морю подобається дощ?

— Думаю, так. Дивись, яке воно схвильоване. Щойно був штиль, а ось з’явилися маленькі хвилі. Це як поцілунок у кінці побачення.

— Що?

— Дощ ніби цілує море на прощання. І тепер воно хвилюватиметься всю ніч і заспокоїться лише на ранок.

— То ось як це… — Мрійливо схилила голову набік Ліза. Кит був би її дощем. А вона — його морем. Вона переступила з ноги на ногу і помітила сірий камінчик, схожий на тулуб кита. Дівчина підняла його і зрозуміла, що знайшла свій талісман.

Додому вона поверталася, трішки пританцьовуючи. В ногах була дивовижна легкість. Вона навіть постояла перед будинком кілька хвилин, щоб перевести дух. Спогади накотилися дрібними дощовими крапельками. Майже рік тому вона опинилася перед ним і збиралася увійти всередину вперше. Тато сказав, що вона може вибрати будь-який дім, і це було чудово. Але Ліза не сумнівалася, коли по­бачила його.

Простий, але дуже світлий, чистий та охайний із білими стінами й червоним дахом. Два рядочки сходинок навхрест і ґанок із виноградом над головою. Двоє вхідних дверей, вузенький коридор, кухня й велика спальня. А ще сходинки нагору — на другий поверх. І ще одні — на третій із єдиною кімнатою та скошеним вікном. Коли вона залізла туди, ­відразу зрозуміла, що йти звідти уже не хочеться. Увечері вони пили гарячий шоколад утрьох на ґанку, а на вулиці тарабанив теплий дощ. Виноградне листя росло так густо, що на сходинках не було жодної крапельки. Мама винесла великий плед, і вони накрилися ним із головою. Тато розповідав страшні історії, його голос перебивав барабанний дріб дощу, а Ліза відчувала себе найщасливішою у світі. Чомусь той шоколад був особливо смачний, може, тому що він трішки пах морем і дощем?

Ліза відчинила двері і, забігши (ні — злетівши) сходами до своєї кімнати, насамперед увімкнула ноутбук, прошепотіла: «Я люблю себе!» І написала Киту, тремтячи від власної сміливості:

— Я дуже хочу, щоб ти мене поцілував.

Кит був не в мережі. І очікування його відповіді було солодше за саму відповідь. Вона встигла намалювати своєму талісману очі — зелені, як у кота, — та плавнички. Тепер це було її особисте маленьке щастя. Вона ще довго валялася в ліжку і притискала до грудей подушку, кожні дві хвилини заглядаючи в монітор, але Кит не з’являвся. Зрештою, дівчина заснула із затиснутим камінцем у долоньці, так і не вимкнувши ноутбук.

Розділ IV. Легкий бриз

— Це що таке? — Мама була зла. Украй зла. З рота

1 ... 10 11 12 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сіль для моря, або Білий Кит», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сіль для моря, або Білий Кит"