Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Це змусило її трохи завагатись. Я скористався цим.

— Не будьте наївними, — провадив я. — Тільки подумайте: ви хочете вкрасти в мене дуже потужну річ. Вона належить одному страшенно могутньому чарівникові. Якщо ви хоча б торкнетесь її, він знайде вас умить і злупить з вас шкіру живцем.

Не знаю вже, чи то погрози, чи то докори так подіяли, але дівчину це явно спантеличило — судячи з того, як вона підібгала губи.

Я спробував поворухнути ліктем. Хлопець, що тримав мене, буркнув і вчепився в мою руку ще міцніше.

Десь недалеко залунала сирена. Дівчина та її вартові збентежено озирнулись, приглядаючись до темряви завулка. З хмарного неба впали перші краплі дощу.

— Годі вже. — сказала дівчина й ступила до мене.

— Обережно! — попередив я.

Вона простягла руку. Я поволі розтулив вуста. Вона спробувала вхопитися за ланцюг Амулета.

За мить я перетворився на нільського крокодила з роззявленою пащею. І вхопив її за пальці. Дівчина скрикнула й відскочила швидше, ніж я сподівався. Мої зуби клацнули просто біля кінчиків її нігтів. Я заборсався в руках своїх мучителів і знову спробував ухопити її. Дівчина заверещала, послизнулася й сіла просто на купу сміття, збивши з ніг одного зі своїх вартових. Моє несподіване перетворення захопило хлопців зненацька — насамперед того, хто тепер тримав мене впоперек лускатого тулуба. Він розчепив пальці, та двоє інших усе ще тримали мене. Мій довгий важкий хвіст хлиснув ліворуч, тоді праворуч, залюбки зацідивши по їхніх довбешках. їхній мозок — якщо він там був — добряче струснувся, щелепи відпали, а руки розчепилися.

Один з двох вартових дівчини хутко отямився, сягнув рукою під куртку й витяг звідти щось блискуче. Коли він пожбурив цією штукою в мене, я знову перетворився.

Мушу сказати, що швидке перетворення з великої тварини (крокодила) на невелику (лиса) — річ нівроку непогана. Три пари рук, що ледве стримували міцне лускате тіло, раптом виявили, що хапають повітря, а жмуток рудого хутра й спритних кігтів тим часом вислизнув від них — і впав на землю. Тієї самої миті срібна блискуча штука пролетіла через те місце, де щойно було крокодиляче горло, й потрапила в металеві двері.

Лис помчав завулком, ледве торкаючи лапами слизьку бруківку.

Спереду долинув пронизливий свист. Лис зупинився. По стінах і бруківці замерехтіли промені ліхтарів. Затупали ноги. Це саме те, що мені треба, — нічна поліція!

Коли промінь ліхтаря майнув у мій бік, я легенько скочив у сміттєвий бак. Голова, тулуб, хвіст — готово. Промінь ковзнув стінками смітника й полинув далі завулком.

Далі з’явилися люди. Вони горлали, свистіли й бігли туди, де я залишив дівчину та її приятелів. Потім щось загарчало, нестерпно засмерділо — повз людей промчав якийсь великий собака й зник у темряві.

Лис тихенько скрутився між подертим пакунком на сміття і коробкою з порожніми пляшками й слухав, нашорошивши вуха. Гамір поволі вщухав, і до нього — здавалося лисові — додалося стривожене собаче виття.

Потім галас ущух остаточно. В завулку запанувала тиша. Лис самотньо причаївся серед сміття й вичікував.

8

Артур Андервуд був чарівником середнього рівня й працював на Міністерство внутрішніх справ. Самотньої й трохи сварливої вдачі, він жив зі своєю дружиною Мартою в Гайґейті, у величному будинку георгіанської доби.

Пан Андервуд ніколи не мав учнів — та й не хотів їх мати. Він працював сам—один, і це його цілком задовольняло. Проте він знав, що рано чи пізно настане і його черга, й він буде змушений — як і всі інші чарівники — взяти до себе дитину.

Звичайно ж, одного разу ця неминуча подія сталася. З Міністерства зайнятості надійшов лист із тією самою жахливою вимогою. Пан Андервуд із похмурою покорою виконав свій обов’язок. У призначений день він вирушив до міністерства, щоб забрати свого безіменного вихованця.

Він пройшов мармуровими сходами поміж двома гранітними колонами й ступив до гамірного вестибюлю. То було широке безлике приміщення з двома рядами дерев’яних дверей. Вестибюлем сновигали службовці міністерства — виходили з одних дверей, щоб негайно зникнути в інших. З протилежного боку височіли дві статуї колишніх міністрів, виконані в героїчному стилі, а між ними заховався стіл, завалений паперами. Пан Андервуд підійшов до нього. Лише зблизька він розгледів за паперовим бастіоном маленького усміхненого секретаря.

— Добридень, сер, — привітався секретар.

— Я — Андервуд, помічник міністра. Прибув, щоб забрати свого учня.

— А... так—так, сер. Я чекав на вас. Вам треба лише підписати кілька документів... — секретар заходився порпатись у найближчому стосі паперів. — Тільки одну хвилину. А потім ви заберете його з кімнати відпочинку.

— «Його»? То це хлопчик?

— Так, хлопчик, п’ятиліток. Дуже кмітливий, якщо вірити тестам. Зараз він, мабуть, трохи приголомшений... — секретар знайшов потрібні папери й витяг з-за вуха ручку. — Зробіть ласку, розпишіться на кожній сторінці...

Пан Андервуд поставив кілька закарлюк.

— А його батьки... вони, сподіваюсь, уже пішли?

— Так, сер. їх аж нетерплячка брала піти. Як завжди: взяли гроші і втекли, якщо ви мене розумієте, сер. Добре, хоч попрощалися з хлопчиком.

— А заходів безпеки вжито?

— Його свідоцтво про народження вилучено й знищено, сер. А хлопчикові суворо звеліли забути своє колишнє ім’я й нікому його не називати. Зараз його офіційно не існує. Ви можете розпочати з чистого аркуша, сер.

— Чудово, — зітхнувши, пан Андервуд намалював останню закарлюку й повернув папери секретареві. — Якщо це все, то я, мабуть, заберу його.

Проминувши кілька мовчазних коридорів, він нарешті відчинив важкі, обшиті панелями двері і опинився в яскравій кімнаті, повній іграшок, що мали втішати бідолашних дітей. Там, між вишкіреним коником—гойдалкою та пластмасовою лялькою—чаклуном у кумедному ковпачку,