Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Він байдуже подивився на пана Андервуда почервонілими очима. Той кахикнув.

— Я — Андервуд. твій наставник. Віднині розпочинається твоє справжнє життя. Ходімо зі мною.

Хлопчик гучно шморгнув. Пан Андервуд помітив, що в малого небезпечно тремтить підборіддя, 3 деякою огидою він узяв хлопчика за руку, змусив підвестись і повів коридорами вниз, де чекав автомобіль.

Дорогою назад, до Гайґейта, чарівник зо два рази намагався заговорити з малим, та хлопчик лише тихо плакав. Панові Андервуду це не сподобалось. Він сердито пирхнув, облишив хлопчину і увімкнув радіо, щоб послухати репортаж із змагання з крикету. Малий завмер на задньому сидінні, втупившись у власні коліна.

Дружина зустріла пана Андервуда на дверях. У руках вона тримала тацю з печивом та кухликом гарячого какао. Жінка відразу повела хлопчика до затишної вітальні, де в каміні палало полум’я.

— Це якийсь глушман, Марто, — буркнув пан Андервуд. — Ані слова не промовив.

— Чого ж ти дивуєшся? Він переляканий, бідолашко. Залиш його мені.

Пані Андервуд була низенька, гладкенька жіночка з коротко стриженим сивим волоссям. Вона посадила хлопчика біля каміна й запропонувала йому печива. Малий немовби й не помітив її.

Минуло півгодини. Пані Андервуд весело торохтіла про все, що тільки спадало їй на думку. Хлопчик випив трохи какао й тихенько з’їв одне печиво, проте здебільшого мовчки сидів і роздивлявся на полум’я. Аж нарешті пані Андервуд дещо придумала. Вона сіла біля малого і обняла його за плечі.

—А тепер, любий, нам треба домовитись, — мовила вона. — Я знаю, що тобі звеліли нікому не називати свого імені, але для мене ти можеш зробити виняток. Якщо я зватиму тебе просто «хлопчик», ми ніколи не зрозуміємо одне одного до ладу, еге ж? Отож скажи мені своє ім’я, а я тобі — своє, потайки. Гаразд? Ти киваєш? От і чудово. Я — Марта. А ти ?

Хлопчик тихенько шморгнув і прошепотів:

— Натаніель.

— Яке гарне ім’я, любий! Не бійся, я не скажу нікому. Тобі вже краще? Візьми ще печива, Натаніелю, й ходімо. Я покажу твою спальню.

Нагодувавши, умивши й поклавши спати малого, пані Андервуд повернулася до чоловіка: той саме працював у себе в кабінеті.

— Нарешті він заснув, — сказала вона. — Він, здається, приголомшений. І це не дивно — його ж покинули батьки. Це просто огидно — забирати таке мале дитинча з родини.

— Так заведено, Марто. Треба ж звідкілясь набирати учнів.

Чарівник промовисто втупився в книжку. Його дружина ніяк не зреагувала на цей натяк.

— Краще б його залишили з батьками, — вперто провадила вона. —Або принаймні дозволили вряди—годи бачитися з ними.

Пан Андервуд утомлено закрив книжку й поклав її на стіл.

—Ти сама пречудово знаєш, що це неможливо. Він мусить забути своє ім’я, інакше згодом будь—який ворог зможе йому зашкодити. А як він зможе його забути, коли бачитиметься з рідними? До того ж, його батьків ніхто не силував кидати свого вилупка. Вони самі хотіли його позбутися, це ж правда, Марто, інакше вони не відгукнулися б на оголошення. Все чесно й щиро. Вони одержали добрі гроші, він — змогу зробити блискучу кар’єру на службі, а держава — нового учня. Все дуже просто. Всі виграли. Ніхто нічого не втратив.

— І все ж...

— Мене це не хвилює, Марто, — пан Андервуд простяг руку по книжку.

— Якби чарівникам дозволили мати власних дітей, цій жорстокості можна було б запобігти.

— Цей шлях веде до створення династій, сімейних спілок... а закінчується кровною ворожнечею. Перечитай свої книжки з історії. Марто, пригадай, що коїлось в Італії! А за хлопця не тривожся. Він малий. І скоро про все забуде. Краще приготуй мені щось повечеряти.

Будинок чарівника Андервуда був з тих споруд, що знадвору здаються скромними, простими й величними, а всередині ховають справжню плутанину сходів та коридорів. Поверхів у будинку було п’ять: льох Із полицями, заповненими пляшками вина, ящиками сухих грибів і коробками фруктів: перший поверх із вітальнею, їдальнею, кухнею та оранжереєю; другий і третій поверхи, зайняті ванними, спальнями й кабінетами, й нагорі — мансарда. Саме там і спав Натаніель — під вибіленими кроквами гостроверхого даху.

Щоранку на світанні його будив гомін голубів. У стелі було невеличке віконце. Якщо влізти на стілець, крізь нього можна було помилуватися лондонським обрієм, огорнутим сірим серпанком дощу. Будинок стояв на пагорбі, й звідти розлягався чудовий краєвид. У сонячні дні Натаніелеві було видно навіть радіовежу Кришталевого палацу, що височіла з іншого краю міста.

В Натаніелевій спальні стояли дешева дерев’яна шафа, невеличкий комод, стіл, стілець і поличка з книжками. Щотижня пані Андервуд ставила до вази на столі свіжі квіти з садка.

З найпершого злощасного дня дружина чарівника взяла Натаніеля під своє крильце. Хлопчик їй подобався, й вона була з ним ласкава. Вдома вона частенько зверталася до нього на ім’я, хоч як це не любив її чоловік.

— Ми взагалі не повинні знати імені цього вилупка, — наполягав пан Андервуд. — Це заборонено! Коли йому виповниться дванадцять, він дістане нове ім’я — і з цим ім’ям його знатимуть як людину і як чарівника до кінця життя. А зараз це неправильно...

— Хто про це знатиме? — заперечувала дружина. — Ніхто. А бідолашну дитину це дуже тішить.

Вона була єдиною, хто кликав хлопчика на ім’я. Вчителі, що приходили, звали його «Андервуд», за прізвищем наставника. А сам наставник називав його просто «хлопчиком».

Натаніель відповідав пані Андервуд щирою відданістю, сприймав кожне її слово й беззаперечно слухався.

Коли минув перший тиждень його життя в наставника, господиня принесла малому подарунок.

— Це тобі, — сказала вона. — Трохи стара й сумна, але тобі, гадаю, сподобається.

То була картина — човни в невеликій бухточці, оточеній низькими, наполовину затопленими берегами. Фарби так потемніли, що подробиці важко було розгледіти, проте Натаніелеві картина відразу сподобалася. Він дивився, як