Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

— Звідки ти це все знаєш? — запитала я.

— Моя сім’я дуже серйозно ставиться до своєї історії, — відповів він. — Я гадаю, це почасти тому, що один із нас пережив усі ці події.

— Я почула, що ти сказав раніше, — зізналася я. — У коридорі.

Він не був збентежений:

— Я не мав на увазі…

— Все гаразд, — сказала я, — я не знаю, як це все працює. Ви мусите звернутися до когось іншого.

— Він не піде на це, — сказав Себастьян. — Він вірить у… щось. Опікуючись Кіплінґом, він вважає, що все повинно робитися належним чином, інакше заповіт буде порушено.

— Що за заповіт?

Себастьян розсміявся:

— Дехто вважає, що Кіплінґ дав нам все, що ми маємо, що він обрав нас, тому що ми якимось чином заслуговуємо на це, і що ми повинні жити так, як це було завжди, інакше він покине нас і забере з собою все наше щастя.

— Але ти так не вважаєш.

— Для мене, — сказав Себастьян, — Кіплінґ є членом сім’ї. Ми годуємо його, ми прихистили його, тому що він один із нас. Ніщо інше не має значення.

В кінці поля для гри була стара кам’яна стіна, подібна до тих, які я бачила, коли ми під’їжджали. По той бік стіни земля переходила в пологий зелений схил, а за ним темнів низький густий ліс. Ми спускалися вниз по схилу, поки він не закінчився дзюркотливим струмком. У неглибокому ставку миготіли на світлі крихітні рибки.

Останні три тижні час для мене наче поважчав, відчуваючись як сила тяжіння на іншій, значно більшій планеті. Хвилина в цьому невідомому світі, де я тепер жила, важила стільки ж, скільки десять хвилин у звичайному часі, і коли я зазирала надто далеко вперед, вага всього цього надщільного часу змушувала мої кістки боліти. Тому я не зводила очей із землі, дивилася, куди слід ступати, і не надто переймалася тим, що буде після цього.

Але тут, у цей прохолодний і похмурий полудень за межами маєтку Стоддарда, далеко від усього знайомого, час знову полегшав. Я могла бачити далі, бачити чіткіше. І не було так боляче думати про майбутнє. Я зрозуміла, що мені, мабуть, слід повернутися до школи. Я маю продати клініку, поки вона геть не розорилася. Може, хтось інший краще знає, що з нею робити.

— Повинні бути й інші, — сказав він, — як Кіплінґ. Я припускаю, що ми не єдині твої клієнти.

— Звідки мені знати, — сказала я. — Мій батько ніколи не розповідав мені про це все.

— Звісно, він не розповідав, — промовив Себастьян і на мить замовк. — Вибач. Я не знав твого батька. Я знаю тільки свою родину. Вся ця потайність, брехня… Я просто ненавиджу це. Можливо, він оберігав тебе.

— Оберігав мене?

— Ми, Стоддарди, змалечку вчимося брехати, оберігати секрети. Іноді мені просто хочеться розповісти всім. Кіплінґ — це така дивовижа. Навіщо тримати його при собі? Але все, мабуть, не так просто, чи не так? — Себастьян зітхнув. — У будь-якому разі дядько має рацію. Я повинен бути обачнішим. Я б хотів, щоб він викроїв мені ще день чи два.

Він підняв невеличкий камінчик і жбурнув його у воду. Рибки розлетілися навсебіч крихітним райдужним феєрверком. Солодке, заспокійливе жебоніння струмка повнило прохолодне повітря.

— Ліси Кіплінґа, — сказав Себастьян, киваючи в бік дерев.

Я намагалася уявити, як грифон блукає цим лісом. І маленького Себастьяна, що блукає поруч із ним. Ця картина змусила мене усміхнутися.

— На що це схоже? — запитала я. — Рости з грифоном?

— Я не мав ніякого іншого досвіду дорослішання, — відпо­вів він. — Кіплінґ завжди був поруч. Ти знаєш, що зустрінеш його щоразу, коли повертаєшся додому. Важко три­мати такий великий секрет, як він, але це тримає нашу сім’ю разом.

— У якомусь сенсі я розумію тебе, — сказала я.

— Гадаю, це справді так, — сказав він.

Що б він не мав на увазі, що б не думав, він, напевно, помилявся. Але я не хотіла його виправляти тепер. Тому що навіть якщо він вважає, що таємниця, приховувана в моїй крихітній сім’ї з двох осіб, була тією самою дивовижною таємницею, яку його сім’я зберігала так довго, а не маленькою, заплутаною й обезнадієною таємницею непостійного й ненадійного батька-одинака, який, можливо, любив мене, але який також зникав на декілька днів поспіль, не телефо­нуючи й нічого не пояснюючи — навіть якщо Себастьян так вважав, він усе одно розумів мене краще за всіх моїх друзів.

І, можливо, я також достатньо добре розуміла його.

— Себастьяне? — заговорила я.

Його ім’я, коли я промовила його вперше, звучало ніби крихітний замок десь на пагорбі, затишний, безпечний і теплий.

— Що таке? — він повернувся до мене своїм ясним і беззахисним обличчям.

Щось знайоме, пошарпане і справжнє коливалося прос­то переді мною, якийсь блискучий просвіток у матерії всесві­ту, який благав, щоби його побачили, щоби про нього загово­рили. Я бачила це раніше, коли відчула Кіплінґа. Я хотіла, щоб Себастьян це побачив, щоб знав. Але що б я не намагалася розгледіти, воно було надто близьке, і надто яскраве, і надто зламане. І що б це не було, що я намагалася сказати, воно перетворювалося на вугрів у моєму шлунку.

Я знизала плечима:

— Я втомилася.

Він дивно глянув на мене, намагаючись виразити очима те, що не висловила я. Я кволо усміхнулася й відвела ­погляд. Через якийсь час він здався й повернувся до споглядання лісу.

— Ти можеш залишитися тут, — сказав він, — у нас купа кімнат.

Я хотіла продовжувати спілкуватися з ним. Я відчайдушно цього хотіла. Спілкуватися з тим, хто розумів мене й не говорив загадками. Мені було потрібно це.

Але я не хотіла залишатися. Думка про повернення в маєток, щоб знову побачити Кіплінґа, змушувала мій світ тремтіти, наче брижі на гладіні ставка. Я хотіла опинитися далеко звідси. Я хотіла додому.

— Можливо, іншим разом, — сказала я. — Усе це занадто дивне для мене.

Себастьян з розумінням усміхнувся, але я помітила, що він трохи розчарований.

— Сподіваюся, ти підтримуватимеш зв’язок, — сказав він. — Я не так часто можу бути відвертим із кимось, хто не належить до моєї сім’ї.

— Поки що ти єдина людина, яку я знаю, з якою я змогла поговорити про це, — сказала я. — Включи мене у свою родину за мою дивовижну щирість.

Він