Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

Коли ми повернулися до маєтку, Саймон виписав мені чек, сума на якому здалася мені значно більшою, ніж я заслуговувала. Він наполіг на тому, що це була домовлена ціна, і зрештою, я погодилася. Машина відвезла мене до готелю в аеропорту, де я провела більшу частину ночі, ходячи туди-сюди по кімнаті, поки дощ бив у вікно. Я відчувала різні речі, відколи повернулася додому три тижні потому й дізналася дещо про свого батька. Шок, зневіру, провину, гнів — дуже багато гніву. Ніщо з цього не було таким легким і справжнім, як сльози, що вирвалися з мене в маєтку Стоддарда. А тепер, коли сльози минулися, я почувалася спустошеною.

Щось усередині мене було голодним і надламаним. Я могла відчути це у своїх грудях, під ребрами, під родимою плямою у формі півмісяця прямо над серцем. Було правильно просто сумувати. Це було природно, щиро й заспокійливо, як ніщо інше за останні три тижні. Але я більше не могла відчути це знову. А коли спробувала, то я просто відчувала злість і розгубленість.

Розділ п’ятий. Зорро

Тієї ночі, коли я повернулася додому, я доволі довго простояла біля дверей батькової спальні, розмірковуючи, які секрети можуть ховатися за ними. Чи були ще інші тварини на подобу Кіплінґа? Якісь інші Стоддарди? Скільки їх було? Які створіння? Чи змогла б я відчути їх так само, як відчула Кіплінґа? Мій батько забивав мені голову своїми істо­ріями, коли я була маленька. Скільки із них були правдою? І найважливіше запитання, яке змушувало мій шлунок щоразу стискатися:

«Чому він ніколи не розповідав мені?»

Тремтячими руками я потягнулася до клямки, але зупинилася, перш ніж мої пальці торкнулися латуні.

«Невже він справді вважав, що я не зможу зберегти ще одну таємницю?»

Я викрикувала свої злісні запитання біля тих дверей, крізь них, так наче вони були привидом мого батька, так наче вони могли відчинитися самі собою й дати відповіді. Але, звісно, цього не сталося.

«Гаразд, — думала я. — Я покажу тобі. Я покажу тобі, як зберігаю секрети».

Через два дні після мого повернення з Англії я поїхала до школи на велосипеді й запізнилася на перший урок. Моя найкраща подруга Керрі озирнулася зі свого місця в передньому ряду, і вираз її обличчя наче говорив: «Якого дідька, Маржан». Фактично я на це заслуговувала, оскільки буквально щезла після смерті батька. Я доклала всіх зусиль, аби надати своєму обличчю вибачливого виразу. Керрі кинула на мене короткий убивчий погляд, після якого з’явилося щире й сердечне: «Ти в порядку?». Я показала їй піднятий догори великий палець, який за мить перетворився в п’ятдесят на п’ятдесят, а відтак ми з допомогою жестів домовилися зустрітися після уроків.

Керрі Фінч була моєю першою подругою в середній школі. У перший день шостого класу, коли всі намагалися, так би мовити, знайти себе в колективі, Керрі і я опинилися за однією партою в класі місіс Ашерман. Моє перше враження про неї було, що вона напрочуд охайна. Усе в ній, від туго заплетеної коси в її білявому волоссі до золотистої засмаги на шкірі, яку вона привезла з літньої відпустки, як і те, як вона підсунула заплічник під своє сидіння, здавалося, перебувало точно в потрібному місці. Щойно розпочався урок, вона почала нотувати. Її почерк був дрібним, швидким і чистим, і вона заповнила цілу сторінку ще до того, як закінчився перший урок. Я ніколи раніше не конспектувала уроки. Я ніколи не бачила, щоби хтось із моїх ровесників так старанно працював над тим, натомість щоби просто слухати. І це був лише перший урок. Я була зачарована.

Її батько був штатним професором Каліфорнійського університету Берклі, матір — адміністраторкою лікарні, а брат Кайл — незграбним шестикласником у класі місіс Ашерман. Замешкували Фінчі у великому світлому будинку непо­далік від університету. Робити сімейні поїздки до Йосеміті та на Гаваї, запрошувати людей до себе на святкові вечері — все це здавалося мені неймовірно екзотичним.

Коли перший урок закінчився, Керрі міцно обійняла мене. Її руки були страшенно довгими. І це була одна з небагатьох не абсолютно ідеальних її речей, але попри те вона була найкращою. З першого курсу Керрі плавала за університетську команду, тож її обійми завжди були міцними.

— Я так хвилювалася за тебе, Маржан, — сказала вона. — Я вже було думала, що тебе могли відправити кудись і ми ніколи більше не побачимось. — Керрі могла вигадувати найстрахітливіші сценарії з шокуючою легкістю.

— Вибач, мій Турботливий Ведмедику, — сказала я. — Це були дуже дивні декілька тижнів.

За мить до нас приєдналася Ґрейс Йї, яка підбігла з дальнього кінця коридору й ледь не збила мене.

Навіть із хлопчачою зачіскою, з якою дебютувала в перший шкільний день, Ґрейс була найнижчою з нашої трійці. Але чомусь її завжди помічали першою. Вона мала гучний та хрипкий голос, що протинав фоновий шум, наче скальпель, а її манера ходи — навіть якщо вона стояла на місці, — здавалося, створює своєрідний електричний заряд навколо неї. І вона завжди носила яскраві речі — сьогодні це було зелене худі на блискавці, що пасувало до її конверсів.

— Ми сумували за тобою, дурненька, — сказала вона, штовхаючи мене у плече. — Чому ти жодного разу не від­писала нам?

— Просто мені був потрібен час, Ґрейс, — відповіла я.

Ми й подружилися завдяки Ґрейс. Під час консультації того першого дня в шостому класі вона зманеврувала так, щоби потрапити в ту саму читацьку групу, де були Керрі та я, загалом тому, що їй, як і мені, було нестерпно цікаво, чому і яким чином Керрі змогла законспектувати настільки багато, коли насправді сталося так мало. Але на відміну від мене, вона не боялася про це запитати.

І коли Керрі пояснила, що не може нічого вдіяти з собою, тому що їй фізично боляче, якщо вона не робить детальних нотаток, Ґрейс негайно заявила, що відтепер ми — навчальна група. «Ти, — звернулася вона до Керрі, — відповідатимеш за те, щоб ми нічого не пропустили». Того дня ми зрозуміли дві речі: по-перше, ця вродлива й ідеальна Керрі мала нервовий розлад, а по-друге, що з Ґрейс Йї неможливо сперечатися.

Дзвінок сповістив про початок наступних уроків, і мимо нас зграйкою пронеслися зграйкою балакучі новачки.

— Заждіть, — промовила Ґрейс, перш ніж ми розійшлися врізнобіч. — Куди ви йдете?

— Хімія, — сказала Керрі.

Натомість мені, перш ніж відповісти, довелося згадувати, бо ж відтоді минуло три тижні:

— Іспанська, мабуть.

Ґрейс озирнулася. Коридор почав порожніти.

— Вітаю, — сказала вона, — ви обидві помилилися. Наступний урок — смакування