Читати книгу - "Хіллер , Arachne "

Хіллер посміхнувся. Це була не просто усмішка — вона приховувала щось більше, наче він уже знав, чим закінчиться цей вечір.

— Знаєш, Ліліане, мені починає здаватися, що ти єдина, хто в цьому місті хоч трохи мене розуміє. - Він зупинився, опустивши руки в кишені свого плаща. — Ти розумієш, чому я це роблю? Чому ця гра взагалі розпочалася?

- Я не граю, Хіллер. Це не гра, її голос звучав твердо, хоча всередині щось підказувало їй, що все набагато складніше.

- Тоді чому ти тут? - Він зробив крок уперед. - Чому ти не відвела свою команду? Чому ти бігла за мною, незважаючи на всі попередження?

Ліліан не знала, як відповісти. Її завжди вабило щось незрозуміле в Хіллері. Він був злочинцем, і в той же час у його діях відчувалася якась мета, яку вона поки що не могла зрозуміти.

- Ти - частина цієї системи, - продовжив він, його голос пом'якшав. — Місто загрузло в корупції, його контролюють корпорації, а поліція — лише інструмент у їхніх руках. І ти знаєш це найкраще. Але замість того, щоб щось міняти, ти женешся за мною, бо... бо я один із небагатьох, хто протистоїть усьому цьому.

Її серце забилося швидше. Слова Хіллера торкалися щось глибоко всередині, що вона тривалий час намагалася не помічати. Він зробив ще один крок уперед і тепер вони стояли зовсім близько.

- Я даю тобі шанс, Ліліан. — Його голос став тихішим, майже пошепки. - Іди. Ти знаєш, що я правий. Залиш це діло.

Ліліан не опустила зброю, але у її голові почало зароджуватися сумнів. Вона не знала, що рухало нею сильніше: бажання зловити його чи цікавість до того, що він намагався їй сказати.

— Досить, — різко сказала вона. - Ти злочинець. Я знаю свої обов'язки. Ти будеш спійманий, рано чи пізно.

Хіллер завмер, потім зітхнув, ніби його слова не справили належного ефекту.

- Шкода, - сказав він, і в його голосі майнула тінь розчарування. — Я думав, що ти зрозумієш мене раніше.

Раптом Ліліан відчула різкий поштовх у повітрі — Хіллер рушив настільки швидко, що вона ледве встигла зреагувати. Його рука метнулася вперед, вибиваючи пістолет з її рук, а потім він миттєво відступив, знову сховавшись у тінях, перш ніж вона встигла навіть усвідомити, що сталося.

— До скорого, Ліліане, — пролунав його темрява, і вона почула, як звук його кроків почав віддалятися.

Крізь злива і гуркіт неонових вогнів Ліліан стояла одна, важко дихаючи, оточена похмурими тінями старих будівель. У вухах ще лунав стукіт її серця, що намагається заспокоїтися після напруженого переслідування. Руки трохи тремтіли, як після викиду адреналіну, але зброя лежала на мокрій землі поряд з її ногами. Хіллер знову вислизнув.

Ще секунду тому він був тут буквально на відстані витягнутої руки. Але вона одна, під холодними струменями дощу, і все, що залишилося від зустрічі, — це його слова, які луною віддаються в її голові.

"Ти знаєш, що я правий..."

Ці слова не давали їй спокою. Хіллер. Як завжди, впевнений у своїй правоті. Але що якщо в його шалених промовах було більше сенсу, ніж вона готова визнати? Ліліан струснула головою, відганяючи почуття сумніву. Вона офіцер поліції, і її завдання - охороняти порядок, а не вислуховувати філософію злочинця-втікача.

Вона нахилилася, піднявши пістолет, і закріпила його назад у кобурі, витираючи мокрі руки об форму. Місто жило своїм життям під її ногами, але нагорі, на дахах, все було зовсім по-іншому. Там, у цих вузьких коридорах і глухих кутах, правила гри змінювалися. І зараз вона не могла позбутися відчуття, що саме Хіллер контролює цю гру.

Сигнал рації повернув її до дійсності.

- Ліл, ти на зв'язку? Все гаразд? Ми бачили, що ти перестала рухатися, чи потрібна допомога? — голос Спарка звучав стурбовано.

Ліліан зробила глибокий вдих, намагаючись упорядкувати думки. Чи не час для слабкості.

— Так, я гаразд, — відповіла вона, голос трохи хрипкий від напруження. - Він пішов, Спарк. Знову.

- Чорт. Гаразд, ми досі відстежуємо камери. Можливо, у нас будуть нові дані, але тобі краще повернутись на базу, Ліле. Дощ посилюється, та й ти виглядаєш так, ніби тобі потрібна перепочинок.

Вона мовчала кілька секунд, розмірковуючи про те, чи варто їй повернутися зараз. Але потім вирішила не сперечатися.

- Добре. Я повертаюся. Підніміть дрон, хай перевірить район. Він може бути десь неподалік.

- Прийнято. Дрон уже в повітрі. Тримайся, Ліл.

Шлях назад був довгим. Ліліан відчувала, як холодний дощ наскрізь промочив її форму, краплі стікали волоссям, прилипаючи до шкіри. Шум міста за її спиною здавався далеким, але у вухах все ще лунав голос Хіллера. Він зумів розбудити в ній щось, що вона довгий час ховала за професіоналізмом та впевненістю у своїх діях.

Вона завжди знала, що це місто неідеальне, що воно загрузло в корупції, але це були справи не її рівня. Її робота була простою: ловити злочинців. Але тепер цей злочинець говорив про речі, про які вона намагалася не думати. Хіллер був не просто ворогом закону — він кидав виклик усій системі. А вона виявилася втягнутою у цю гру.

Наприкінці вулиці Ліліан помітила машину департаменту — приглушені фари пронизували сіру завісу дощу, висвітлюючи її шлях. Вона прискорила крок, відчуваючи, як через адреналін і втому тіло сковує втому.

Підійшовши ближче, вона побачила за кермом напарника сержанта Хенкса. Він був старший за неї на кілька років, досвідчений і завжди спокійний. Його постать була майже непомітна за краплями дощу, що стікали лобовим склом. Коли вона підійшла, він прочинив двері, впускаючи її всередину.

- Ти виглядаєш так, ніби щойно повернулася з війни, - зауважив він, кинувши на неї короткий погляд, перш ніж знову переключити увагу на дорогу.

— Якоюсь мірою так і є, — сухо відповіла вона, вмостившись на сидінні. Хенкс глянув на неї уважніше, піднявши брови.

— Знову цей Хіллер?

- Знову він, - підтвердила Ліліан, пристібаючи ремінь безпеки.

— Він з кожним разом стає нахабнішим. Це небезпечно, Ліл. Я вже казав тобі – рано чи пізно ця кішка-мишка може погано скінчитися. Він дуже розумний, і він явно щось задумав. Не варто недооцінювати його.