Читати книгу - "Кляті вечорниці, Герцог Фламберг"

Серце Мстислава завмерло на мить, пропустивши удар. Він згадав її легкий танець під час свята Івана Купала, її очі, що сяяли в полум’ї багаття, як зірки на нічному небі, і той мить, коли їхні долоні випадково зіткнулися, викликавши в його грудях дивне тремтіння. Тоді він ще не здогадувався, що в серці Маріни палає таке ж почуття, як і в його.

– Мстиславе, – прошепотіла Марина, її голос тремтів, немов крила метелика. Вона наблизилася до нього, і він відчув легкий аромат її парфумів, що нагадував лісові квіти після дощу. – Я так тебе шукала.

Мстислав застиг на місці, не в змозі відвести погляд від її очей, що затягували його в вир своїх емоцій. Він хотів би забути про все, про біль втрати, про почуття провини, що мучили його душу. І в цей момент Маріна зробила крок назустріч, її дотик був легким, як пелюстка троянди, що падає на спокійну воду. Вона провела пальцями по його щоці, і Мстислав відчув, як його тіло наповнюється незрозумілим трепетом, мов струна, що готова луснути від натягу.

– Мстиславе, – повторила вона, нахилившись ближче. Її подих обпікав його шкіру, як полум’я свічки. – Будь ласка, забудь про все. Будь зі мною.

В очах Маріни читалася така відчайдушна туга, що Мстислав не міг їй відмовити. Він обійняв її, притиснувши до себе так сильно, наче хотів розчинитися в ній, забути про все на світі. Поцілунок Маріни був м’яким і вологим, як літній дощ, що вгамовує спрагу. В ту мить здавалося, що весь світ зник, залишивши лише їх двох, загублених у вихорі почуттів.

Але раптом Мстислав згадав про Марусю, про її ясні очі, що колись дивились на нього з такою любов’ю. Він відштовхнув від себе Марину, і відійшов на кілька кроків. Погляд його став порожнім, а на обличчі з’явився вираз глибокого розпачу, що розривав його душу на шматки.

– Ні, – прошепотів він хрипким голосом. – Я не можу.

Марина, побачивши його страждання, згорбилася і тихо заплакала. Її розбите серце відгукнулося болем в серці Мстислава, подвоївши його страждання. Він хотів би її втішити, але розумів, що нічого не може змінити.

І в цей момент, коли сонце почало ховатися за горизонт, забарвлюючи небо в багряні кольори, Мстислав зрозумів, що його життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Він стояв на роздоріжжі, не знаючи, куди йти далі.

Тим часом, війна, немов невгамовна стихія, прокотилася крізь їхнє життя, залишивши після себе лише руїни та біль. До маленького села, що здавалося острівцем спокою серед бурі, одна за одною почали прибувати траурні процесії. Кожна така подія була ударом по серцю громади, а для Мстислава – особливо гострим болем.

Пам’ятає, як ще зовсім недавно вони з хлопцями мріяли про лицарські подвиги, про славу й безсмертя. А тепер, на їхні плечі впав тягар дорослої відповідальності, а в очі дивилася вічна темрява смерті.

Коли до села прибули тіла кількох козаків, серед яких були й його друзі, Мстислав відчував, ніби його серце розбилося на тисячі уламків. Він стояв біля могил, дивлячись на свіжі насипи землі, і не міг стримати сліз. Смерть таких молодих, таких повних життя людей, здавалася йому несправедливою, жорстокою.

Спогади нахлинули, мов хвилі. Він згадував їхні спільні походи в ліс, розмови біля багаття, мрії про майбутнє. І тепер все це здавалося таким далеким і недосяжним. Він відчував себе самотнім, покинутим у цьому світі, де панували смерть і руйнування.

В ту мить, стоячи над свіжою могилою, Мстислав зрозумів, що війна змінила його назавжди. Він більше не був тим безтурботним хлопцем, яким був раніше. В його серці оселилася гіркота, гнів і жага помсти. Він вирішив, що зробить все можливе, щоб помститися ворогам за загибель своїх друзів і рідного села.

Коли пролунав останній постріл і всі присутні розійшлися, Мстислав залишився один біля могил. Він довго стояв там, дивлячись на небо, і молився. Молився за душі загиблих, за мир і за силу вижити в цьому жорстокому світі.

Повернувшись додому, Мстислав довго не міг заснути. Він лежав у ліжку, дивлячись у темряву і думаючи про майбутнє. Він розумів, що його життя тепер повністю змінилося. І хоча в його серці панувала туга і біль, він був готовий боротися за те, у що вірив.

××÷

Тим часом, у селі, серед загального горя, палало інше, не менш інтенсивне почуття. Ліза, старша сестра Мстислава, з кожним днем все глибше поринала у вир свого нерозділеного кохання до Гриця. Серце її тремтіло від кожного подиху, від кожного шепоту вітру, нагадуючи про нього.

Вона писала йому листи, вкладаючи в кожне слово усю палітру своїх почуттів. Ніжні слова кохання, мрії про спільне майбутнє, туга за його відсутністю – все це виливалося на білий папір, наче джерело, що не вичерпується. Кожен лист був для неї маленьким світом, в якому існували тільки вони двоє.

З кожним днем очікування відповіді ставало все нестерпнішим. Ліза годинами сиділа біля вікна, вдивляючись у далечінь, сподіваючись побачити його постать. Вона мріяла про момент, коли отримає його листа, коли прочитає його слова і відчує, що він відповідає їй взаємністю.

Козаки, що поверталися з бою, ставали для неї довгоочікуваними гостями. Вона з трепетом передавала їм свої листи, а потім годинами чекала на відповідь. Кожен день, що минав без звісток від Гриця, був для неї тортурою.

Вона уявляла їхню зустріч, коли війна закінчиться. Вони будуть разом, щасливі і кохані. Але чи стане це реальністю? Чи відповість Гриць на її почуття? Ці питання не давали їй спокою.

Ліза часто виходила в сад, сідала під старим дубом і читала свої листи вголос. Її голос, сповнений емоцій, розносився по саду, зливаючись зі співом птахів. Вона відчувала себе частинкою природи, частинкою цього прекрасного світу.

Але війна не давала їй забути про реальність. Кожен вибух, кожен постріл нагадували їй про те, що її щастя може бути зруйноване в одну мить. І все ж, вона вірила, що кохання здатне подолати будь-які перешкоди.

Ліза стояла біля вікна, її погляд був спрямований навулицю, де гуляла Маруся Чурай. Сонце лагідно торкалося її золотистого волосся, підкреслюючи молодість і красу. Але в очах Лізи не було ніякої заздрості, лише глибока, всепоглинаюча ненависть.