Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

Емелін Стрінд.

Квітень. Сан-Франциско 1998 року.

— Це просто нечувано! Як це могло статися? Боже, яка ганьба! — голос моєї матері, що лунав за стіною, змусив мене розплющити очі. Хоч мені вже стало трохи краще, я все ще відчуваю слабкість і важкість у голові. Я помічаю, що до моєї руки прикріплена крапельниця, з якої поступають ліки. Що ж сталося вчора? Як я опинилася в лікарні?

Голос за стіною ставав все гучнішим і гучнішим, і ось двері палати відчиняються з глухим гуркотом. Моя мати влетіла до кімнати, немов порив вітру, і одразу ж почала розглядати мене, не на жарт розлюченим поглядом. Її обличчя ясно давало зрозуміти, що я маю шанс потрапити під справжню бурю.

— Прокинулася? — сказала вона, розставивши руки в боки. На ній лікарняний халат до колін, який їй дуже личить. Я відвертаю погляд, щоб уникнути її очей. — Мовчиш? Емелін, чого ти домагаєшся? Поясни мені, як ти могла дійти до такого? Це просто жах! Боже, яка ганьба! Дівчинко, ти повинна думати про свою репутацію! — намагається повчати мене мати, — сподіваюся, Стівенсони нічого ще не дізналися! Боже, що тепер буде? Все, з мене досить! Ти під домашнім арештом! Навчання і дім! Зрозуміла?

— Тихіше, мем! Будь ласка, це лікарня. Сперечайтеся собі вдома, — втрутився лікар, який, на щастя, з’явився вчасно. Моя голова просто розколюється від криків матері.

— Як ви себе почуваєте? — запитує лікар, сідаючи на край ліжка. Йому близько сорока п’яти, і від нього лине божественний запах одеколону.

— Вже краще, — відповідаю я, відчуваючи дискомфорт від пильного погляду матері.

— Вам пощастило. За кілька годин ми зможемо вас виписати.

— Чудово! — втручається мати. — Вона ще своє отримає!

— Послухайте, ну з ким не буває? Згадайте себе в її віці. Все могло закінчитися гірше. Це всього лише алкогольне отруєння. Завтра і не згадаєте.

Лікар залишає нас удвох. Мати відвертається і підходить до вікна. Я з полегшенням видихаю — сцена закінчилася. Простягаю руку до телефону, вмикаю його і бачу кілька пропущених дзвінків від Ханни, але вирішую перетелефонувати пізніше, коли буду одна.

Минає кілька годин. Батько приїжджає на авто, і ми їдемо додому мовчки. Я час від часу помічаю невдоволене обличчя батьків у дзеркалі заднього виду. Вони часто використовували мовчання як спосіб змусити мене відчувати провину. Але я не відчуваю провини. Намагюся пригадати бодай щось з учорашнього вечора.

Тим часом, ми під’їжджаємо до воріт будинку, де нас зустрічає чорний автомобіль. З нього виходять місіс Клара, її чоловік Роберт і їхній син Раян. Чомусь я зовсім не дивуюсь їхньому раптовому приїзду.

— Ось цього ще бракувало! — говорить мати, натягнувши на себе привітну усмішку. — Ну все, тепер і вони знають. Хоч би не зганьбитися!

Мати з батьком першими йдуть зустрічати гостей, я виймаю свою сумку з машини і теж прямую за ними.

— Вітаю! Чим зобов’язані вашому приїзду? — питає батько, подаючи руку Роберту.

— Приїхали, як тільки дізналися, що у вас трапилося, — каже місіс Клара, переводячи погляд на мене. Вона широко усміхається, і її очі звужуються, коли вона це робить. — Як ти, люба?

— Минулося, — відповідаю я. Місіс Клара бере мене за плечі і цілує в щічку.

— Ти нас так налякала! — каже вона, а я ледь стримуюсь, щоб не розсміятися. Їхні фальшиві усмішки вже дістали мене. — Що з тобою сталося? Чому ти опинилася в лікарні?

— Ходімо в дім! — перебиває мати, наче рятуючи ситуацію, або ж мене від надокучливих запитань. Рада, що не доведеться розмовляти з місіс Кларою віч на віч.

— Емелін, радий бачити! — каже Раян, коли ми зустрічаємось біля воріт. «Не можу відповісти взаємністю», —минає думка в моїй голові, але я ввічливо киваю.

— Привіт! — намагаюся здаватися такою, якою не є.

Наш будинок просторий, виконаний у білих кришталевих відтінках. Великі вікна з видом на сад, де квітнуть пахучі троянди, прикрашають не лише сад, а й сам будинок. Моя кімната завжди була в полоні їхніх пахощів. Сама територія невелика, дім має два поверхи. Тут я виросла. Тут минають мої найкращі роки.

— Я піду до себе! — кажу я матері і піднімаюся сходами нагору.

— Їй потрібно відпочити! — звертається мати до гостей, намагаючись виглядати якнайпривітніше.

Я заходжу до своєї кімнати. Вона досить простора, пахне свіжістю і лілієвою магнолією, що доноситься через відчинене вікно. Мій мольберт, фарби та полотно стоять поруч. Це місце ідеально підходить для творчості — писати картини з видом на сад просто божественно. Стіни білі, але це не так помітно на фоні зелених відтінків з вікна і моїх кольорових картин, що не тільки висять на стінах, а й стоять в кутку біля столу.

Я сідаю на ліжко, дістаю телефон і набираю номер Ханни. Як тільки в телефоні звучить сигнал, хтось стукає у двері.

— Можна? — каже Раян, трохи відкриваючи двері. Він здається мені надто кумедним зараз.

— Заходь, — зітхаю я, відкладаючи телефон в бік.

— Як ти? — питає Раян, зачиняючи двері за собою.

— Як бачиш, — відвертаю погляд.

— Принести тобі щось?

— Ні, Раяне, якщо у тебе немає нічого важливого, залиш мене. Я хочу побути на одинці.

Раян, нахилившись, присідає біля мене. Я відчуваю, як мої щоки палають, і його погляд наче пронизує мене наскрізь. Його рука на моїй нозі додає ще більше дискомфорту.

— Раяне, йди звідси! — кажу, відсуваючи його руку. Він піднімається, і я бачу, як його обличчя стає похмурим.

— Емелін, твоє ставлення мені не подобається. Чому ти не підпускаєш мене до себе? Ми ж скоро одружимося!

Я відчуваю, як усі слова застрягають у горлі, і мене охоплює відчуття холоду. Чому всі навколо раптом вирішили, що можуть розпоряджатися моїм життям?

— Ніколи! — прошепотіла я.

— Що? — Раян напружився — ти щось сказала?

— Ніколи! — кажу голосніше — Раяне, ми ніколи не одружимося. Іди звідси!