Читати книгу - "Спадок на трьох, Ілона Волошин"

— Емелін, ти пошкодуєш!

— Йди, кажу! Я не хочу тебе тут бачити.

Раян скривив обличчя, злість і червоність на ньому наростає, наче він ось-ось вибухне. Я не можу не відчути легке задоволення від того, що змогла роздратувати його. Він вибігає з кімнати, залишаючи за собою гуркіт дверей і я чую його кроки, які ведуть до виходу.

Я відкидаюся на ліжко і беру телефон. На екрані висвітлюється номер Ханни. Подруга все ще чекає на лінії.

— Ханно! Ти тут? — запитую я в слухавку.

— О, бачу, ти в чудовому настрої сьогодні. — глузує та.

— Не дражни!

— Тепер я точно бачу, що з тобою все гаразд. Ти так спілкувалась з Раяном...

— Давай не про Раяна. Уявляєш, він приїхав з батьками як тільки дізнався, що я в лікарні.

— Хвилюється за тебе.

— Так, ще б. Усі вони хвилюються. Їхні фальшиві усмішки – просто жах.

—  Розумію. Як ти після вчорашнього?

— Не питай. Я навіть боюся питати, що сталося.

— Ти нічого не пам’ятаєш?

— Лише те, як я прокинулась в лікарні сьогодні вранці. І тепер я під домашнім арештом.

— Справді? — сміється Ханна.

— Ти що, з мене глузуєш? Мати була така розлючена…

— Ну, зрозуміло. Ем, я хочу тобі щось розповісти про вчорашню вечірку.

— О ні, Ханно, я не впевнена, що готова це слухати.

— Добре, зустрінемося завтра на лекції. Ти ж тепер під домашнім арештом. — зареготала подруга. Я вже хотіла сказати щось їй у відповідь, але раптом чую, як хтось наближається до моєї кімнати.

— Ханно, я передзвоню, здається, мати йде.

— Добре, до зв’язку!

Мати з’являється на порозі. Її привітність до гостей різко змінюється на злість і невдоволення до мене.

— Як це розуміти? — запитує вона, її голос наповнений роздратуванням.

— Про що ти?

— Хто дозволив тобі так розмовляти з Раяном? Я почуваюся так незручно перед його батьками.

— Вони поїхали?

— Так, і ти, мабуть, рада.

— Так, мамо, я рада. Я щаслива.

— Емелін, як ти можеш так зі мною розмовляти?

— А чого ти очікуєш? Чому ви раптом вирішили, що маєте право втручатися в моє особисте життя? Моє коло спілкування вас не стосується!

— Коло спілкування? Раян твій наречений!

— Який наречений? Ти бачиш десь у мене каблучку?

— Вона в шкатулці! Чомусь ти її не носиш.

— Бо не хочу, мамо! Я не збираюся виходити заміж за Раяна. Зрозумій це нарешті! — намагаюся давати опір, відчуваючи як мене переповнює злість.

— Не хочеш? А як щодо життя в цьому маєтку? Твоя шафа ломиться від одягу, ти навчаєшся у престижному університеті. Будь хоч трішки вдячна за те, що маєш! Якби не його сім'я...

— Годі! Я не хочу більше це слухати!

— Емелін, будь розсудливішою!

— Добре, залиш мене!

Мати кидає на мене злісний погляд, але зрештою йде. Я нарешті можу розслабитися.

Райанова сім'я підтримує батька в бізнесі. Мій батько має цех з виготовлення меблів, і останнім часом у нього проблеми, а батько Раяна допомагає йому і це дало їм можливість стати партнерами. Але ціну за цю допомогу сім'я Раяна поставила занадто високу.

³

Сонце не проникає в мою кімнату. Високі дерева з нашого саду так сильно затуляють віконниці, що тільки тіні від них падають на стіну, ліжко і моє обличчя. Я закутуюсь у ковдру, коли прохолода наповнює кімнату, ховаю очі від світла і зажмурююся.

Телефон на тумбочці завібрував. Я потягнулася до нього, і на екрані з'явилося повідомлення від Ханни. Вона нагадує про зустріч перед заняттями. Я відкладаю мобільний, стрибаю з ліжка, швидко одягаю білу сукенку до колін і збираю волосся. Пам’ятаю мамині слова про переповнену шафу і те, кому я повинна дякувати за це. Наношу туш на вії, залишивши невеликий слід під оком. Коли-небудь я навчусь наносити макіяж акуратніше, але поки що не вийшло. Кладу кілька зошитів у рюкзак, закидаю його на плече і вибігаю в коридор. Сходами спускаюся на перший поверх.

— Куди це ти так рано? — питає мати, суворо дивлячись на мене, поки я натягую туфлі.

— На лекцію. Можна?

— Ти не будеш снідати?

—  Щоб ти знову сказала, що я повинна дякувати Раяну і його родині за це? Я не голодна. — відповідаю дещо твердо, але не надаю цьому уваги.

Нарешті сонце! У повітрі запах весни з саду викликає спогади про дитинство, коли пташки співали мелодійніше, трава була зеленішою, а небо — яскравіше. Коли пахощі квітів здавалися найкращим ароматом.

Минаючи ворота, я раптом згадую, що залишила телефон у кімнаті. Повертаюся назад, обережно відкриваю вхідні двері і ступаю всередину.

— Не тисни на неї! — чути голос батька з кухні.

— Що ти пропонуєш?

— Не тисни на Емелін! Вона не товар, щоб її можна було обміняти. Якщо вона захоче, то вийде заміж за Раяна, а якщо ні — то ні.

— Чарльзе, так не можна! Так ми всі скоро опинимося на вулиці.

— А як можна? Світ не обертається навколо Раяна і його родини. Ти не будеш тиснути на Емелін! Кажу востаннє!

Я крокую до зали і розмова припиняється. Батьки повстромляли в мене очі, мати звісно невдоволена, а батько дивиться на мене так, наче намагається зробити вигляд, що ніякої розмови не було.

— Я забула телефон у кімнаті, — кажу, не звертаючи на батьків уваги, і знову піднімаюся сходами.

³

— Виглядаєш чудово! — кажу подрузі, сідаючи біля вікна. Дістаю підручник і кладу його на стіл.

— І ти також — каже Ханна, поправляючи волосся. Її очі сяють, а на обличчі світиться усмішка.

— Ти довго чекала?

—  Ні, щойно прийшла.

— Ти казала, що маєш мені щось розповісти, — запитую я, занурюючись у конспект.

— Ну… Ти була зіркою вечора. — почала подруга, а мені ніяково стає від її слів.

— Ханно, не знущайся! Давай відверто.

— Нічого особливого, ти просто трохи перебрала.

— Трохи?