Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

– Це чудово, – сказав містер Саттертвейт.

– N’est-ce pas?[5]

– Мамо, – заскиглила дитина, – чим тут можна зайнятися?

– Люба, – з докором відповіла мати-англійка, – хіба не приємно приїхати за кордон і побути на сонечку?

– Так, але тут нема чого робити!

– Побігай, порозважайся. Піди подивися на море.

– Maman, – раптом прибігла французька дівчинка. – Joue avec moi[6].

Мама-француженка відірвалася від книжки.

– Amuse-toi avec ta balle, Marcelle[7].

Слухняна французька дівчинка з похмурим обличчям почала покірно кидати м’ячик.

– Je m’amuse[8], – промовив Еркюль Пуаро, але у виразі його обличчя було щось дивне.

Потім, ніби прочитавши щось на обличчі Саттертвейта, він сказав:

– А все ж ви швидко все вловлюєте. Все саме так, як ви подумали…

Бельгієць помовчав хвилину-дві, а тоді додав:

– Розумієте, я ріс у бідній родині. Дітей було багато. Нам треба було вибиватися в люди. Я пішов працювати до поліції. Працював старанно. Потроху вибудував там кар’єру. Почав здобувати собі ім’я. Здобув його. Почав здобувати міжнародну репутацію. Нарешті я змушений був звільнитися. Почалася війна. Мене поранили. Я повернувся печальним виснаженим біженцем до Англії. Одна добра леді прихистила мене. Вона померла – і не своєю смертю, ні. Її вбили. Eh bien[9], я увімкнув свій мозок. Змусив сірі клітинки працювати. Знайшов убивцю. І тут я зрозумів, що мою роботу не скінчено. Ні, насправді, мої можливості були тоді в розквіті. Так почалася моя друга кар’єра – кар’єра приватного детектива в Англії. Я розкрив багато цікавих і складних справ. О, мсьє, як я жив! Психологія людської натури просто неймовірна! Я розбагатів. Я казав собі: одного дня у мене буде стільки грошей, скільки треба. І я здійсню всі свої мрії.

Він поклав руку на коліно Саттертвейту.

– Друже мій, остерігайтеся того дня, коли ваші мрії здійсняться. Оця дитина поряд із нами – вона теж мріяла поїхати за кордон, мріяла про розваги, про те, як усе зміниться. Розумієте?

– Мабуть, – сказав містер Саттертвейт. – Відпочинок вас, певне, не тішить?

Пуаро кивнув.

– Атож.

У певні моменти Саттертвейт був схожий на Пака[10]. Зараз був один з них. На його маленькому зморшкуватому обличчі готова була з’явитися бешкетна усмішка. Він вагався. Казати? Чи ні?

Він повільно розгорнув газету, яку досі тримав у руках.

– А ви бачили це, мсьє Пуаро?

Вказівним пальцем він показав на статтю, яку мав на увазі. Маленький бельгієць узяв газету. Містер Саттертвейт спостерігав за тим, як той читав. Вираз обличчя не змінився, але англійцеві здалося, що тіло Пуаро напружилося, як тіло тер’єра, коли пес уловив запах щурячої нори.

Еркюль Пуаро перечитав статтю, потім склав газету й повернув її містеру Саттертвейту.

– Цікаво, – видобув він.

– Так. Здається, що сер Чарльз Картрайт мав рацію, а ми помилялися, еге ж?

– Так, – сказав Пуаро. – Здається, ми помилялися. Зізнаюся, друже, я не міг повірити, що такого милого й дружнього старого могли вбити… Що ж, виходить, я недогледів… Хоча, знаєте, можливо, це і збіг. Збіги трапляються – і навіть найдивовижніші. Кому-кому, а Еркюлю Пуаро відомо про такі збіги, що вам і не снилося…

Він на мить замовк, а потім повів далі:

– Можливо, інтуїція Чарльза Картрайта все правильно йому підказувала. Він актор – чутливий, вразливий, – він частіше щось відчуває, аніж доходить до цього в логічний спосіб. Такий підхід у житті часто призводить до катастрофи, проте інколи виправдовує себе. Цікаво, а де зараз сер Чарльз?

Містер Саттертвейт усміхнувся.

– А я знаю де. Він пішов по квитки у спальний вагон «Блакитного потяга». Ми з ним сьогодні повертаємося в Англію.

– Ага! – багатозначно вигукнув Пуаро. У його очах, яскравих, допитливих, хитруватих, було запитання. – Який же невгамовний наш сер Чарльз. То він, виходить, рішуче налаштований зіграти-таки свою роль детектива-аматора? Чи є інші причини?

Містер Саттертвейт не відповідав, але бельгієць, здається, розшифрував його мовчання.

– Розумію, – сказав він, – ясні очі мадемуазель служать йому маяком. Тож його кличе не тільки злочин?

– Вона написала йому, – зізнався містер Саттертвейт, – благаючи повернутися.

Пуаро кивнув.

– Цікаво, – мовив він. – Я не дуже розумію… Містер Саттертвейт перебив.

– Ви не розумієте сучасних англійських дівчат? Ну, воно й не дивно. Я і сам їх не завжди розумію. Такі дівчата, як міс Літтон-Ґор…

Тепер уже перебив детектив.

– Пробачте. Все не зовсім так. Я дуже добре розумію міс Літтон-Ґор. Я зустрічав таких, як вона, – багато таких, як вона. Ви називаєте їх сучасними, але їхній підхід, як у вас це кажуть… старий як світ.

Містер Саттертвейт трохи роздратувався. Йому здалося, що він – і тільки він – розумів Еґґ. Цей недолугий іноземець нічого не знав про молоде англійське жіноцтво.

Пуаро досі говорив. Його тон був мрійливий, задумливий.

– Як часом буває небезпечно – розбиратися в людській натурі.

– Корисно, – виправив Саттертвейт.

– Можливо. Залежить від точки зору.

– Ну, – містер Саттертвейт завагався і підвівся. Був дещо розчарований. Він закинув наживку, а рибка не піймалася. Він відчув, що його власне вміння розбиратися в людській натурі його підвело. – Вдалого вам відпочинку.

– Дякую вам.

– Заходьте до мене, коли наступного разу будете в Лондоні. – Він простягнув йому візитівку. – Ось моя адреса.

– Це дуже мило, містере Саттертвейте, залюбки.

– Що ж, тоді до побачення.

– До побачення і bon voyage[11].

Містер Саттертвейт пішов собі. Пуаро кілька секунд дивився йому вслід, а потім перевів погляд на Середземне море.

Так він сидів принаймні хвилин десять.

Аж тут знову з’явилася англійська дівчинка.

– Я подивилася на море, мамо. Що мені тепер робити?

– Чудове запитання, – пробурмотів Еркюль Пуаро собі під ніс.

Він звівся на ноги і повільно пішов у напрямку залізничних кас.

Розділ другий

Зниклий дворецький

Сер Чарльз і містер Саттертвейт сиділи в кабінеті полковника Джонсона. Начальник поліції був кремезним червонощоким чоловіком з казарменим голосом і дружньою манерою спілкування.

Він привітав Саттертвейта, і так і сяк висловлюючи задоволення його приїздом, і був очевидно щасливий познайомитися з відомим Чарльзом Картрайтом.

– Моя дружина – затята театралка. Вона одна з – як американці це називають? – ваших фанаток. Так, фанаток. Я і сам люблю хороші п’єси, пристойні п’єси, я маю на увазі, бо зараз часом таке ставлять – тьфу!

Cер Чарльз, чия репутація в цьому плані була бездоганною – він ніколи не грав у «сміливих» п’єсах, – відповів з притаманною йому елегантністю. Коли вони дійшли до причини свого приїзду, полковник Джонсон був