Читати книгу - "Гон Шен, Foma"

     Сьогодні Гон Шен цілий день сидів над віршом який хотів скласти до дня народження брата. Через тиждень йому виповнюється 19, а Гон Шену вкінці літа буде лише 13.

     — Діду. А куди дівається наше дитинство?

     — Ну, як куди? — просміявся дід, незнаючи як правильно відповісти. — Ти дорослішаєш, і перестаєш бути дитиною. Думки твої стають консервативнішими, вчинки розважливішими, а любов віднаходить в собі всю красу твого достоїнства.

     Гон Шен махнув рукою в знак згоди, і пішов далі метикувати над своїм. Він разом з братом проводили літо у бабусі з дідусем, але він ніяк не міг знайти собі спокою. Адже цього літа Гон Шен вже не був дитиною. Тепер він підліток!

     Відколи його друг Джозеф поїхав з України в пошуках кращого життя, він відчув як на нього звалився холодний град цупких думок підліткових років. Самотність. Відповідальність. Доросле життя!

     Дитинство вислизало від нього швидкою водою, і Гон Шен з посмішкою споглядав як життя втрачає фарби і їх насиченість. Він все в тому ж дусі бігав полем в пошуках кладу, який йому ховав брат. Він все так само досліджував невідомий світ, граючись в тореадора, не знаючи куди сьогодні заведе його вигадана карта скарбів. Але все частіше відчував, що радість його линяє, а рани від скинутої шкіри затягуються значно довше ніж раніше, і опіки ті вже не зникають, і щомиті нагадують про себе.

     «День без інтернету, без винних барвників…— в такт своїх кроків, по складах вимовляв Гон Шен, — щодня він був граційний, під дощ бурхливих мрій…»

     — Привіт Ліу Яне!

     — Привіт братику. — Привітався брат, і так по братерському погладив Гон Шена по голові. — Я приготував для тебе подарунок. Тепер ти мусиш його знайти! Думаю, до завтра не встигнеш.

     — Який рівень складності?

     — 3.

     — Максимальний? — здивовано викрикнув Гон Шен.

     — Так. — Милуючись виразом брата, відповів Ліу Ян.

     — Ввечері чекай! — самовпевнено, але так по дитячому мовив Гон Шен, і задерши підборіддя до гори, не відриваючи очей від карти, пішов вперед.

     Гон Шен відчував як Ліу Ян стоїть позаду, і всміхається йому вслід передчуваючи його подорож.

     Досі, за весь час поки брат ховав йому скарб, макимальний рівень тяжкості був другий. «Що він міг заховати?». Гон Шен поглянув на мапу: цілий світ сяяв своєю загадковістю не виказуючи потаємних подробиць, які ховаються за кольоровими фарбами. Це був цілий всесвіт незвіданих чеснот, і потаємних почуттів, які ховалися на полотні за завуальованими образами невідомих доріг.

     Гон Шен озирнувся: брат і досі стояв позаду і всміхався.

     Він знову приклався до розмальованої мапи, провів пальцем по контурам кольорових фігур, і знову почав повторювати слова:

     — День без інтернету, без винних барвників, щодня він був граційний, під дощ бурхливих мрій, ми не знали скільки слів вони зронили на землі…

     Гон Шен зійшов на пагорб з якого було видно їх невеличке село: будинок діда, і будинок його брата — Андрія; стояли поруч розділяючи золотаве поле, і вкриту очеретом річку, з іншої сторони якої було ще три будиночки в яких давно вже ніхто не жив.

     Сівши під деревом, Гон Шена віднайшло дивне почуття. Почуття яке годі було б описати на сторінках, і не втонути в нікчемності тих слів. Широкі лани вкриті кукурудзою та колосками, тягнулися до самого горизонту, ховаючи дитячі спогади, коли брат з самого ранку ховав між ростків кукурудзи лопату, і мапу, на якій було вказано, де потрібно було копати щоб знайти клад, який свого часу закопала їх мама зі своїми сестрами. І яке ж було щастя, коли в сутінках вечора, вони знаходили коробку з забутими іграшками матері. В землі, вкриті іржавим слоєм, вони приносили втрачені сльози любові. Ними гралася мама! «А тепер буду гратись і я», — говорив собі Гон Шен, розглядаючи мамині речі.

     Та сьогодні все було складніше. Це була остання гра. Звісно Гон Шену ніхто нічого не розповідав, але він чудово розумів, що Ліу Ян восени вирушає до Китаю, і невідомо коли вони знову зустрінуться. Тож Гон Шена переповнювала відповідальність перед цим літом, перед своїм життям і впершу чергу, перед самим собою — вберегти спогади цього літа не розділяючи їх зі своєю душею, і можливо колись, коли печаль дорослого чоловіка в дзеркалі догризатиме його, то він знову зможе повернутися в ці дні, пірнаючи в глибокий океан дитячих кольорів. Це осередок життя, осередок любові і віри в найдивовижніші речі, в які ніколи не повірить доросла людина.

     Він сів відпершись на стовбур дерева, вивчаючи кольори на мапі і пошепки почав:

     — Закінчиться літо, я восени не згадаю, як серед ланів і лісів, я босий ходив, по травці зеленій, під небом красивим, я знову, і знову, життя полюбив.

     З поля подув холодний вітерець, і дерево над ним захиталось. Синя річка поповзла розбиваючи густий верес, втікаючи у далекий світ, і ніколи вже не повертаючись.