Читати книгу - "Щурячий підступ. Справа № 6, Олександр Юрійович Есаулов"

— Здуріти можна… — розгублено сказав директор. Остаточно його добила чергова по школі тітка Тетяна, яка вийшла на ґанок і, немов диригент оркестру, заходилася диригувати учнями, що скандували гасло несподіваного школярського руху.

— От шибеники… От шибайголови… — шепотів ВВ.

Зовні не показуючи свого хвилювання (так само як і того, що в глибині душі він навіть підтримував учнів), директор твердим кроком підійшов до ґанку. Тітка Тетяна, немов справдешній диригент, зробила округлий жест руками, що в усіх диригентів світу означає одне: припини грати і стули рота. Школярі замовкли. Директор прокашлявся:

— Як це все мушу розуміти? — голосно, щоб усі чули, запитав він. — 3 ким я можу вести перемовини?

— Зі мною! — дзвінко крикнув з вікна Льоха Ремесло.

— Ага… Ну так… Звичайно… Цього слід було очікувати, — забурмотів ВВ, — якщо не він, то хто ж? — І гукнув голосно: — Спускайся, будемо розмовляти!

Кілька голів, у тому числі й Льохова, зникли з вікна. Поки переговорники спускались у двір, директор подивився на чергову:

— Тітко Тетяно, а ви ж тут із яких мотивів?

— За велінням серця, — чергова поклала руку на груди. — Невинний не мусить страждати! Невинуваті — невинні! Чи ви проти, Владиславе Васильовичу?

— Ні, я тільки за.

— Тоді чому ви дивуєтесь? За моєї молодості такого не було. Тоді кричали тільки «Хай живе…», але щоб ото про невинність? Такого не було, тоді навпаки: всі були в чомусь винні.

Тітчині Тетянині міркування впереміш зі спогадами перервала з ява поважної делегації. На ґанок вийшли Льоха, Бонасьє, Яна та Рудик.

— Ми уповноважені вести з вами перемовини, — чемно проказав Льоха.

— Кого ви представляєте? — шанобливо запитав ВВ.

— Рух «Невинуваті — невинні».

— І які ж ваші вимоги?

— Миха Мукоїд не злочинець. Його хтось підставив. Нехай міліція знайде того, хто це зробив.

— І це все?

— Все. Нехай покарають винного, а не першого-ліпшого.

Льоха повернувся до школи, тітка Тетяна махнула рукою:

— Невинуваті — невинні! — гримнули учні, немов злагоджений хор, що зспівувався на численних репетиціях. Директор здригнувся від несподіванки:

— Але цього ж прагну і я! Ви що, думаєте, я хочу покарати Мукоїда лишень за те, що він Миха Мукоїд?

— А навіщо його забрали в міліцію? — запитав Льоха.

— Його ніхто нікуди не забирав. Мені вчора дзвонив капітан Слісаренко й сказав, що на сьогодні викликав Михайла на допит разом з батьками.

— Ну то й що? — недовірливо сказала Бонасье. — Ми знаємо, як це… Викликали начебто на допит, а тоді руки за спину й у камеру… Або ще гірше: почнуть катувати, тоді хто завгодно і що завгодно підпише: і що ти терорист, і що ти папа Римський!.. І прощавай, Михо Мукоїд!

— А ти звідки знаєш? — здивовано запитав директор.

— По телеку чула. І взагалі, всі кажуть, що в міліції катують! — і далі вела своє Бонасьє.

— І б’ють! — додала Яна.

— Яка нісенітниця, — обурився директор. — Миха там разом з батьками! Хто ж дозволить його катувати й бити?

— Ми не віримо капітану! — наполягала Яна. — А школу не звільнимо, поки до нас не приєднається Миха, живий і здоровий. — Вона повернулася обличчям до вікон і прокричала тоненьким тремтячим голосом: — Свободу Михові Мукоїду!

І вся школа підхопила цей клич:

— Свободу! Свободу Михові Мукоїду!

— Ну, друзі, ви встругнули… — тільки й зміг пробурмотіти приголомшений директор.

* * *

Миха, пригнічений розмовою з капітаном і похмурою перспективою спілкування з адвокатами, приплентався додому. Він подзвонив Льохові на домашній — ніхто не відповідав. Тоді набрав Янин номер — і знову без результату.

— Та де ж вони всі? — подумав Миха, сягнув у в кишеню по мобільний, але згадав: він у капітана. А всі мобільні номери друзів були записані там.

— От халепа…

Він набрав домашній телефон Рудика — тиша.

— Та що ж це вони? Тут друга, можна сказати, у в’язницю садять, а нікого це не обходить! Де вони всі поділися?

Миха ліг на диван і взяв до рук книжку, але очі лише марно ковзали по сторінках і змісту прочитаного Миха просто не усвідомлював. Хлопець відклав книжку, підвівся й безцільно походив по хаті. У суцільній тиші порожньої квартири телефонний дзвінок пролунав напрочуд різко. Миха здригнувся.

— Михо? Привіт! Ти чого мобілку не береш? — Дзвонив Сірьоха Караваєв з вісімнадцятої школи. — Що у вас там у школі коїться?

— Тобто? Що значить, коїться?

— То ти не в курсі? Якісь терористи захопили вашу школу й вимагають, щоб усіх невинних випустили з усіх в’язниць. Півшколи у них в заручниках, одна чергова вирвалася… Спритна бабуська!

— Та ти що? Вперше чую!

— Ну, ти даєш! Там уся горобинівська міліція. Кажуть, «Альфу» викликали.

— Нічого собі! Побіжу гляну. Дякую, що подзвонив!

Оце була новина! Отже, халепи не скінчилися? А раптом ці всі події пов’язані між собою? Хоча ні, це вже занадто, навіщо терористам його зошит з математики? Бодай тепер його ні в чому не звинуватять, у нього найзалізніше алібі: у цей час він був у міліції.

Усі ці думки стрибали в його голові, а сам він стрибав по сходинках — чекати ліфта просто не вистачило терпцю. Подумки Миха вже складав найрізноманітніші комбінації переговорів з терористами про звільнення заручників. І раптом проста річ спала йому на думку, він навіть зупинився між другим і першим поверхами:

— Які заручники? Як вони туди потрапили, якщо школа має бути порожньою? Що за нісенітниця? Учні спеціально зібралися там, що б їх захопили в заручники? Маячня! Мерщій до школи, там з’ясується!

Усі ці таємничі події вже смертельно стомили й страшенно набридли. Немовби якийсь лихий жереб повис над самим Михою і над всією школою.

До школи від дому було три квартали. Пробігши два, Миха почув якийсь гомін, хтось щось викрикував, але він не міг розчути слова. Повз нього пролетіла міліцейська машина, і Михові здалося, що в ній мигнуло обличчя капітана Слісаренка. Ось і перехрестя. Треба повернути ліворуч, а там, метрів за п’ятдесят, починається шкільний двір. Аж тепер Миха зміг розібрати, що скандував таємничий хор:

— Невинуваті — невинні! Невинуваті — невинні!

А потім — і тут Миха не повірив власним вухам — цей самий хор закричав:

— Свободу Михові Мукоїду!

Ошелешений почутим, Миха не помітив бордюр, зачепився й упав. Підвівшись, змахнув долонею бруд зі щоки. Миха не помітив, що на ній з’явилася кров.