Читати книгу - "Урогiнекологiчний Роман, Тетяна Олiйник"

Вийшовши з будівлі клініки, Лана поспішила на парківку. В офісі накопичилося багато роботи, треба б поквапитися. Не хотілося вислуховувати образи від Марка ще й стосовно цього.

Біля машини вона зустріла того самого дідка з вусиками.

– Лано? То це ваша машина? – злукавив він, прекрасно знаючи про це з минулого разу. – А я припаркувався поруч із вами, уявляєте? Оце мій танк! – Едуард Семенович поплескав по величезному зеленому джипу.

– Великий, нічого не скажеш! На такому в столиці паркуватися складно, – відповіла вона для підтримання розмови, відчиняючи двері свого маленького «фольксвагена».

Але Едуард притримав її рукою.

– Зачекайте, куди ж ви так швидко?

– На роботу поспішаю, вибачте.

– Робота не вовк, у ліс не втече! А тікати неввічливо.

– Ой, ви мене вибачте, будь ласка, але я справді поспішаю! – перепросила Лана, приклавши руку до грудей.

– Дозвольте, а як же наша кава?

– Мені здається, я нічого вам не обіцяла.

– Так. Але я вас запрошував!

Його стареча наполегливість забавляла її. І вміють же літні люди робити з мухи слона!

Лана посміхнулася. Ямочки, що з’явилися на її щоках, не вкрилися від уваги Едуарда.

– Це дуже мило, дякую вам! Але, може, якось наступного разу? – благала вона, бажаючи скоріше виїхати.

– Та вже ні, любонько! Так легко ви мене не позбудетеся! – жартівливо погрозив пальцем літній залицяльник. – А знаєте що? Підвезіть мене! У дорозі й поговоримо.

Лана здивовано подивилася на джип:

– Але у вас же своя машина є?

– Ну то й що? Ви підвезете мене, а потім я повернуся за машиною.

Дівчина розгубилася.

– І куди ж вас підвезти? У мене справді часу обмаль!

– А де розташований ваш робочий офіс?

– На Прорізній.

– Ось туди ви мене й відвезіть. Я знайду дорогу назад, не сумнівайтеся!

– Добре, сідайте. Тільки не розумію, навіщо вам це потрібно?! – знизала вона плечима.

Едуард Семенович, не очікуючи повторного запрошення, сів на пасажирське сидіння. Салон автомобіля негайно сповнився ароматом дорогих парфумів.

Вони виїхали за ворота клініки й одразу ж опинилися в заторі, змушені повільно просуватися вузькою вуличкою до найближчого світлофора.

Пасажир крутив головою на всі боки, з цікавістю розглядаючи старовинні будівлі однієї з центральних вулиць.

– Та-ак... Змінився Київ за останні роки!

– А ви хіба місцевий?

– І так, і ні.

Вона відірвала погляд від дороги й запитально подивилася на співрозмовника.

– Знаєте, я ж народився тут і прожив півжиття. Але потім поїхав за кордон і ось уже скоро тридцять років, як живу в Європі.

– То ви іноземець? – удала здивування Лана, хоча знала про це від лікаря.

– За паспортом – так. А за кров’ю я корінний киянин.

– Що ж вас привело на батьківщину?

– Справи й медицина.

Дівчина запитально підняла красиво окреслені брови:

– Медицина? Я завжди вважала, що в Європі вона якісніша.

– У чомусь так, а в чомусь ні. Наприклад, послуги Віктора Михайловича я волію отримувати тут. Мене він улаштовує як за якістю, так і за ціною.

– Що, навіть з урахуванням вартості перельоту? – здивувалася вона.

Едуард Семенович розсміявся:

– Ну що ви! Я приїхав сюди насамперед у справах. До того ж на своїй машині, що значно знижує вартість поїздки. Тому медичні послуги коштували мені практично за собівартістю.

Більше цієї теми вона не порушувала, боячись наразитися на нескромні запитання з боку не в міру допитливого співрозмовника.

– Лано, а ким ви працюєте? – запитав пасажир.

– Я комерційний директор компанії з продажу промислового обладнання.

– Отакої! Звучить солідно! Напевно, добре заробляєте?

Його запитання здалося їй недоречним. Мабуть, в іноземців заведено цікавитися доходами співрозмовника.

– Запевняю вас, добре це тільки звучить. Насправді усе значно сумніше.

– Гм... Ви казали, що живете з мамою?

– Ні, я знімаю квартиру. Мама живе окремо зі своїми кішками.

Літній чоловік задумався, але через деякий час запитав:

– У такому разі хто ж вам допомагає оплачувати житло?

Його нетактовність дещо дратувала, проте Лана не хотіла грубити старенькому.

– З чого це ви вирішили, що мені хтось допомагає? Я сама викручуюся, на це моєї зарплати вистачає.

Едуард кинув погляд на золотий брелок від ключів, який Лана колись здуру купила, щоб не відставати від Марка.

– А ви, я дивлюся, дівчина непроста...

– Що ви маєте на увазі? – щиро здивувалася вона й простежила за його поглядом. – О, це!.. Просто дорога примха.

Якби цей дідуган тільки знав, скільки разів її виручала ця золота дрібничка, яку доводилося час від часу заставляти в ломбард, щоб платити кредит за машину!

Нарешті, через нескінченні вуличні затори, вони дісталися будівлі, де розташовувався офіс компанії. Лана припаркувала свій маленький «фольксваген» і взяла сумочку:

– Ми вже приїхали, Едуарде Семеновичу! Вибачте, більше не можу приділити вам уваги, робота не чекає.

– Це нічого, усе гаразд! Був радий познайомитися з вами ближче, любонько!

– Я теж! Дякую, що склали мені компанію в дорозі. Я побігла.

– До зустрічі, Лано! – крикнув їй услід Едуард, проводжаючи задумливим поглядом.

Ця мила дівчина безумовно подобалася йому, що траплялося нечасто. Навчений великим життєвим досвідом, Едуард бачив людей наскрізь. Це простодушне створіння могло б скрасити його життя на схилі років. Він поставив собі за мету домогтися її прихильності. До від’їзду додому залишалося два тижні. За цей час він розраховував навести довідки про дівчину й, у разі позитивного результату, забрати її з собою до Відня.

Прийшовши на роботу, Лана була здивована тим, що за її відсутності Марк передав справи молоденькій профурсетці, яку щойно прийняли на посаду економіста, і вона абсолютно не знала суті проєкту. Співробітники співчутливо поглядали на Лану, тоді як вічно усміхнена молода дівчина пурхала офісом та зі значущим виглядом перебирала папки.