Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

— За що ви так не любите сестру?
— Сестру? – засміявся в голос, а потім небачена раніше смута з'явилася на його вустах. — Немає в мене більше сестри, померла. А Доріана – дружина, але обрав мені її батько десять років тому.
Покінчивши з трапезою, баронеса відсунула тацю, встала з крісла щоб пройти до ліжка. «Ось тобі новина! Він одружений! Навіщо ж йому я, якщо вже має дружину?!»
  — Скільки таємниць зберігає ваш замок, князю. Що ж, виходить на балу ви неабияк випили під час гри в карти, тому що розіграли мого батька. Справді, вийшло дуже правдоподібно, князю. Всі присутні повірили вашим словам, навіть я до смерті перелякалася вашого захоплення! У вас безперечно талант вдавати брехню за істину!
  — Я був тверезий та й не жартував, – Міхай розвернувся спиною до вікна, й швидко знайшов очі дівчини. — Ти будеш моєю дружиною. Рано чи пізно, те станеться, люба. Саме ти народиш мені спадкоємця!
  — Ха-ха! – ляснула в долоні, театрально закотивши очі до стелі. — Ну й жарти у вас, князю. Бути цього не може при живій дружині!
  — Вона не дружина моєї долі… Вона лише тінь, яка марно тягнеться десять років за моєю спиною, нагадуючи про прокляття мого батька! Слабка вона, й не кохана мною.
  — Як же ваша дитина? У вас незабаром народиться бажаний спадкоємець.
  — Який за рахунком, Лізетт? Ти не знаєш, скільки їх уже було. Цей четвертий! І якщо він виживе – станеться диво. Але їй на диво не варто сподіватися.
Лізетт дивилася на князя й не вловила у його голосі ні смутку, ні скорботи, – однак, йому все одно, чи виживе його дружина і ненароджена дитина, чи ні.
   — Ви так говорите, ніби вам байдуже – виживуть вони чи помруть. Нехай ви її не любите, але ж вона жива людина.
   — Хіба в дар природа, крім важкого характеру, нагородила тебе ще й співчуттям?
   — Я не черства хлібина, князю. Мені притаманні людські слабкості, як усім.
Князь обійшов крісло на якому сиділа Лізетт, зупинився обхопивши його спинку холодними пальцями.
   — Нагадай мені з часом про ці твої слова, – посмухнувся, – сама доля направила тебе у мої руки.
   — Навіть якби ви не були одружені, згоди своєї я б не дала...
   — Гадаєш, я став би питати тебе? – Хитрі нотки в його голосі не сховалися від Лізетт.

Вона підняла голову й подивилася люто, немов зараз вчепиться нігтями в його шию. Міхай посміхався. Манка. Спокуслива для нього, зеленоока красуня, яка нині тримала припухлі губи піджатими. Вона дивилася знизу вгору, й здавалося, що Міхай не витримає напруги між ними, вп'ється в неї своїми вустами, жадібно збираючи перші поцілунки з дівочих губ. Він пам'ятає їх, ще не зник присмак її солонуватих вуст з того злощасного вечора, коли князь знайшов закривавлену баронесу у яру. Він відчуває її теплий подих на своїй шиї.

Сміється... вона глузує з його слів про весілля. Так зухвало, відкрито та сміливо. Дівча не вірить, що це може виявитися правдою. Дитя! Життя її ще не відшмагало. Ні, він не допустить то, звичайно, нехай вона ніколи не дізнається, на що схожа сувора реальність.
   — Тобі краще відпочити, – відкинувши хвилину мару, сказав Міхай. — Завтра вранці прибуде знахар. Огляне тебе повторно.

Баронеса кивнула, ховаючи за мовчанням підозру, яка зародилася щодо намірів князя. Хитрий Міхай... Він усякими способами намагається залишити її при собі. Грюкнувши дверима, князь залишив дівчину наодинці. Тепер ніч її провідник у світ безсоння.

***

Третя ніч у замку виявилася короткою, Лізетт прокинулася до світанку від дивного звуку човгання біля дверей покоїв. Здалося, що служниця тягла дерев'яний візок із брудною білизною по гранітній плитці. Все у цьому замку здавалося дивним. Важка, похмура атмосфера просочила собою довгі лячні коридори, стіни безлюдних кімнат. Місцями у замку не вистачало потрібного освітлення. Складалося враження, що замок спроектували задля відлякування небажаних гостей. Готична атмосфера породжувала страх. Лізетт довела, що не лякливе дівча, навпаки, її надмірна цікавість часом випирала з боків. Навіть зараз, як тільки блиснуло сонце, вона покинула теплу постіль, підійшла до вікна й з інтересом визирнула – рівень води в річці знизився, не можна гаяти жодної хвилини.

Нога ще нила, але її бажання покинути замок набагато сильніше за біль. Вона швидко одяглася, тихо відчинила двері, озирнулася на всі боки, й переконавшись, що в коридорі ні душі, вийшла. Баронеса не знала плану замку, але інтуїція підказувала, що стайні мають бути на нижньому рівні замкової території. Бо саме так було у її рідному маєтку. Борючись з ниючою білю, вона успішно минула темний коридор, спустилась сходами до зали, так як тільки почула сторонні кроки сховалася за колону. Дворецький та служниці заклопотанноано пройшли повз неї не помітивши, на що Лізетт радісно видихнула. Дочекавшись поки стихнуть голоси, баронеса рушила до парадних дверей, сподіваючись не натрапити на варту. Торкнувшись латунної ручки Лізетт посміхнулася, двері не зачинені, вона з легкістю штовхнула їх й опинилася на дворі. Запнувши голову у каптур, баронеса неспішно почовпла вологою брусківкою та спустилася по урвистому схилу аж до нижнього рівня скелі. Строкатий вітер її підганяв у спину. Він доніс до неї чоловічі голоси, вони долинали з кузні у скелі. «Головне не потрапити їм на очі!» Злякавшись, що її втечу виявлять раніше, Лізетт не гаяла часу на міркування й рішуче шукала стайні.

Стоячи на балконі другого поверху замку князь Міхай посміхався очима. Таке видовище він уперше бачить. Він був у своїх покоях, тому почув, як баронеса вийшла й човпла коридором. Міхай крадькома спостерігав, як дівчина крехча спустилася вниз сходами, а тепер, пройдисвідці, здається, що їй вдасться так легко вирватися з території замку на Туманній горі. Хоробра баронеса так наполегливо хапалася за солом'яну ілюзію вдалої втечі, що не помітила, як князь іронічно приглядає за нею з балкону. Міхай звелів охороні зупинити втікачку й привести до нього в кабінет. Лізетт не встигла отямитися, як дужі чоловіки у збруї з гербом Вахнархії, взяли її під руки та повели до замку. Вона сміливо чинила їм опір, незважаючи на явну перевагу сили на користь варти! Картинка перед очима Лізетт затягнулася димною поволокою. Вона знову слабла. Найвідчайдушніша спроба втечі не обіцяла стати успішною. «Я була б не я, якби задум вдався! Сьогодні все проти мене, окрім погоди». Але сприятлива погода, як дама з примхливим характером, різко змінила свої плани; вітер пригнав дощові хмари до замку, злива наново розлилась на землях Міхая.
  — Відпустіть! Ви схопили мене, ніби грабіжника спіймали! Відпустіть, я сама піду! – Лізетт тицьнула охоронця ліктем, той навіть не скривився. У неї звело судомою все тіло від міцного стиснення. Вона не йшла, а тяглася слідом, схиливши голову від нестерпного болю.
  — Люте, хіба ти не чув наказала баронеси?! – голос князя пролунав над Лізетт.