Читати книгу - "Дім для Дома"

Іван слухав усе це й кидав тещині речі до стареньких валіз. Та — не хотіла збиратися. Плакала, чіплялась за стіни барака. Що тільки тримає людину в хитких ненадійних стінах? Іноді я думаю, може, люди все-таки вчувають сліди.

Щось же Ніну тримало в Баку. Зрештою, в неї — ні релігії, ні національності, навіть із класовим походженням не все ясно, — тільки дім і був. Барак, оплетений виноградом. І добрі сусіди. І море, і кавуни. Прихисток. А полковник вмовляв тікати, казав, ось у Львові все було й буде завжди мирно: «Там українці, такі ж, як я». Слова про мир виявилися правдою: в ті дивні роки, коли в Союзі тріщали всі шви, в Україні було спокійно. Тільки одного разу продавщиця в львівському хлібному розучилася розуміти російську — але й то вже було потому... Потому, як Ніна, заспокоєна зятем, все-таки сіла у вагон потягу «Баку — Москва», пересіла, охаючи, у «Москва — Львів», й уже там, на нижній полиці купейного вагону, — померла.

Полковник так і не зміг змиритися з тим, що бабуся Ніна померла в вагоні. В купейному! Як можна було, скажіть, померти так глупо? Не в вагоні для перевезення скотини, куди садили під дулами чорних рушниць солдати, не в депортації, евакуації, вигнанні, іншому акті насильства. Насильство залишилося позаду, не на Ніну навіть спрямоване, ввічливе щодо неї, таке, що давало їй, наче на правах тещі полковника Цілика, залишитися цілою й неушкодженою. Вона померла в потязі «Москва — Львів». У купе, та ще й на нижній полиці.

Виною всьому задуха. Й ще хіба — старий говорить тихо, щоб не почула Ліля — тещин каприз. Мовляв, вона вирішила, що краще помре в вагоні, тільки би не в квартирі зятя.

А Велика Ба живе тепер між улюбленим кріслом і кухнею. На продавщицю з хлібного не ображається — хіба мало трагедій, які призводять до нерозуміння. Ліля розуміє, що щасливиця — вчасно стала одною з Ціликів і їхала, їхала, їхала, жодна біда не встигала за нею.

— «Па-ля-ні-ца». И ничего же сложного!

Усі всміхаються. Зовсім не страшно. Справді. Напруга є, але скоро вона спаде. Сусідка Варгіна навіть вважає, що скоро й продавщиця в крамниці знову навчиться не лише розуміти російську, а й заговорить нею, — збагнувши, що ніякої української мови немає насправді — сама Варгіна в цьому ніколи не сумнівалася. І, мабуть, уже не засумнівається.

Місто дивиться на Марусю. Велика Ба дивиться на Марусю та місто.

— А хочеш, я розповім тобі про прабабусю й моє Баку. Знаєш, ми жили в домі, ну, в бараку такому, оповитому виноградом, і в нас була... 

Глибина

 Якщо чесно, я й хотів би відволіктися — так, як відволікаються люди. Але пес не може. Ні тобі поговорити про щось пусте, ні зануритися в книжку або газету, телевізор урешті-решт. Де там — ти не втечеш. Живеш тут і зараз. Тільки «зараз» твоє велике й містке. В собачому «зараз» — зверхнім людям і невтямки — є глибина. Як би пояснити словами? Глибина — як чужа пам’ять. Вона раптом на тебе вистрибує з-за повороту — з-за кожного повороту в цьому глибокому місті. Наче швидка течія хоче тебе збити з лап.

Уявіть, ідете вулицею, й раптом знаєте: тут вчора, приміром, розлилося молоко, вранці двірничка гнівалася, мовляв, хтось спеціально додав роботи.

А за рогом — антикварна крамниця. Коли хтось заходить у двері — що втім буває нечасто — звідти віє найдивнішою в світі сумішшю — ніби хтось покришив час, як салат. Змішав надто різні сліди.

А ось тут віднедавна знову торгують кавою — зерна й дрібний порошок з Нікарагуа. Мелене Нікарагуа часом просипається на асфальт, цей запах ненадовго маскує інші, давніші сліди.

Ось там, вже давно, — та каміння все за нами записує — хтось загинув. Досі пахне рішучістю жити й надією, і літнім, розірваним навпіл вечором 40-х.

Це і є глибина.

Пес може показати, як на карті, пульсуючі точки та цілі плями болю у цьому місті. Сорокові лежать неглибоко, трохи глибше — події Першої світової.

Тепер думаєте, будь-який пес легко склав би іспит з історії? Уявляю заздрість студентів. Але ні, все не так просто, жертв і катів не відрізниш уже — ні імені, ні національної і, так би мовити, класової приналежності вже не зчитати.

Та я все ж ловлю уривки розмов у надії колись зібрати цілу історію міста. Ловлю, хоч мені і здається часом, що уривки ці з різних наборів — для різних міст. І зібрати щось ціле мені ніколи не вдасться. Приміром, про одну й ту саму подію одні сусіди кричать «окупація», інші вживають слово «визволення». А одна людина взагалі, смішно пом’якшуючи літеру «з», якось сказала про прихід Совєтів «возз’єднання України». Треба ж таке? Полковник, здається, теж погано знається на минулому, дарма що прожив його. Так само, як я, старий усе виловлює щось із радіохвиль, уламки, певно, якихось своїх кораблів чи літаків.

А є ж ще сліди, про які взагалі ніхто не говорить, жодного слова...

Тільки ж не думайте, що глибина — це лише страждання чи щось таке незначне, як розлите на бруківку молоко. Є й карта радості теж.

Я люблю покрутитися у таких місцях. Це рятує: від думок про Господаря, від інших слідів.

Можливо, я не маю з чим порівнювати — оце тільки з малим містечком, збудованим довкола заводу, — й це тому мені починає здаватися, що Львів винятковий. Принаймні в квартирі на Лепкого цю винятковість, здається, тільки я й відчуваю.

Ось полковник, приміром. Що він знає про те, де живе? Усе свариться на себе за те, що пристав на пропозицію брата: оселився в старій кам’яниці. А міг же отримати три (цілих три!) кімнати — в новенькій коробці на околиці міста. Та брат запевняв: саме тут треба жити, в центрі. Дівчатка повискакують заміж, не встигнете речі розпакувати в новій квартирі, гулятимете парком, як аристократи, полюбите старенькі церкви та бруківку. В цьому районі квартири не дають звичайним полковникам — та молодший брат виріс у справжнє партійне начальство, все влаштував...

Потім до поганих труб, сусідів і голубів додалися ще іноземці, які шукали квартиру, де буцімто виріс якийсь відомий на весь світ чоловік. Іноземці безцеремонно просили впустити їх до помешкання — полковник не відчиняв дверей. Шахраї, це точно...

А