Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Марина Цвєтаєва пізніше напише, що він, Володимир Маяковський:

Превыше крестов и труб.

Крещенный в огне и дыме,

Архангел-тяжелоступ —

Здорово, в веках Владимир!

Он возчик и он же конь,

Он прихоть и он же право,

Вздохнул, поплевал в ладонь:

«Держись, ломовая слава!»

Певец площадных чудес —

Здорово, гордец чумазый,

Что камнем – тяжеловес

Избрал, не прельстясь алмазом.

Здорово, булыжный гром!

Зевнул, козырнул – и снова

Оглоблей гребет – крылом

Архангела ломового.

Всі, хто хоч раз поспілкувався з Маяковським чи послухав його виступ (з театральними, звісно, ефектами), відразу ж ставав палким прихильником цього могутнього горланя-футуриста, яким не захопитися просто було неможливо.

Це він пізніше, після «буремного» сімнадцятого, футурист, який до того сприймав дійсність як апокаліпсис (трагедія «Володимир Маяковський», «Хмара у штанях», «Флейта-хребет», «Війна і мир» – 1913–1917), який назве революцію 1917-го «моєю революцією» і буде одним із перших діячів культури та літератури, хто відгукнеться на заклик нової радянської влади співробітничати з нею, а тоді…

Тоді він гримів у Москві як футурист і взагалі борець з усім минулим, який спершу й сам не знав, що він хотів, але відкидав все і вся.

У побуті це був помисливо-недовірливий і підозрілий чоловік, який над усе боявся підчепити якогось недоброго мікроба, а при вигляді звичайної голки поета кидало ледь чи не в дрож… Річ у тім, що його батько, лісник імеретинського села Багдади, що біля Кутаїса, Володимир Костянтинович Маяковський якось вирішив пришити відірваний ґудзик. Операція нехитра, але він уколов собі пальця. На що спершу було й уваги не звернув – подумаєш, пальця голкою уколов! Крапелька крові виступила, і все завершилось… Але не все так благополучно.

Швидко від того мізерного уколу почалося зараження крові і Маяковський-старший помер у тяжких муках – на сорок сьомому році життя. Від якогось там уколу голкою в палець!

Відтоді син його остерігався голки і всього гострого, як чуми, став дуже недовірливим, всюди вбачаючи якісь підступи проти нього, всюди йому ввижалися пастки і замахи на його життя. Він став боятися порізів, завжди носив із собою пляшечку з йодом, маленьку мильницю і додаткову, стерильно чисту хустку… Але Бог милує, загинути Володимиру Володимировичу випаде не від якогось там мікроба, а від кулі з власного револьвера… Але це станеться згодом… А тоді…

У бурхливий 1905-й він, дванадцятилітній гімназист, брав участь у демонстраціях та гімназичних страйках (точнісінько, як Вертинський у Києві, коли навчався у гімназії, – старшим він був за Маяковського всього лише на чотири роки.

Переїхавши до Москви у 1906 році – після негаданої смерті батька, – «майбутній глашатай революції», продовжує навчання і одночасно займається революційною роботою.

На початку 1908 року майбутній поет вступає в ряди РСДРП(б) і навіть зі згоди матері кидає гімназію. (За іншими даними, був виключений із неї за несплату грошей за навчання.) Невдовзі він стає членом Московського комітету РСДРП(б). Партійна кличка – товариш Костянтин.

Наприкінці березня того самого року його заарештовують за роботу в підпільній друкарні. Щоб не видати товаришів, йому довелося похапцем, давлячись, з’їсти блокнот з адресами – разом з обкладинкою. Не вельми смачне їдло, але що вдієш!

Тоді його віддадуть під нагляд поліції за місцем проживання. Вдруге його схоплять у січні 1909 року за доносом агента таємної поліції – філера. Відбудеться, відсидівши півтора місяці у «допрі», і буде відпущений за відсутністю доказів.

Утретє його арештують у липні того ж року за підозрою у причетності до організації втечі тринадцяти політичних каторжанок із московської Ногінської в’язниці. (Факт, що може прикрасити будь-чию біографію, та й сам по собі він досить «промовистий».)

Зрештою, товариш Костянтин загримить до Бутирки.

Підмосковне село Бутиркіно по Дмитровській дорозі відоме з 1623 року. Тоді це була вотчина боярина Микити Романова, яку государ московський урізав йому «в пользу казны на 79 дворов».

Назва села прийшла у Москву з Волги, там «бутирки» – житло на околиці. У 1667 році Петро І створює перший регулярний солдатський полк, який розташовується на квартири у тій місцевості, тож отримує найменування Бутирський. А Бутиркіно, віддане під «селитьбу солдатам Матвеева полка Кракова», стало називатися Бутирською солдатською слободою.

Сьогодні Бутирка – синонім тюрми.

Бутирський тюремний замок був споруджений у 1771 році на місці старого острогу, до якого ще Петро I ув’язнював бунтівних стрільців – він став не лише центральною тюрмою, а й пересильним пунктом, куди звозили бунтарів та злочинців з усієї Росії.

Одним із перших «іменитих» постояльців Бутирки став у 1775 році арештований Омелян Пугачов – у підвалі однієї з башт, що й нині носить його ім’я, він знаходився закованим у ланцюги до дня страти. (За інформацією одного з офіцерів СІЗО – дані Інтернет-сайту, – у тому підвалі аж до 1974 року виконувалися вироки вищої міри покарання – досі помітні сліди від куль.)

На початку XX століття в’язнями Бутирки були революціонери Микола Бауман, Олена Стасова і Фелікс Дзержинський. Майбутній глава ВЧК, на відміну від офіційної версії, не втік звідти, а був випущений після Лютневої революції.

Втекти з Бутирки у ті часи було просто неможливо. І лише одна людина кинула виклик Бутирському острогу і його охоронцям. Це був великий маг і чарівник Гаррі Гудіні. Він побував у тюрмі в травні 1906 року на запрошення начальника московської секретної служби. Гудіні старанно обшукали, закували в кайдани, наділи наручники і посадили в ящик із суцільного металу з невеличким віконцем – у таких перевозили особливо небезпечних злочинців. Ключі від ящика були тільки у начальника тюрми. Але, на превеликий подив присутніх, через 28 хвилин Гудіні з’явився без кайданів та наручників по той бік тюремної стіни – не перевелись ще, виходить, у світі білому чудеса. Містика та й годі!

Було дві чи три спроби втечі, але втікачів швидко повернули у камери. А ще тюремники пишаються тим, що саме у їхніх стінах були створені шедеври літератури та технічні розробки. Власне Лев Толстой писав своє «Воскресение» – правда, не сидячи в камері, а приходячи туди лише в пошуках своєї музи, яка невідомо чому там опинилася. Не знайшла собі кращого місця! А ось Солженіцин і Корольов трудилися прямо в камерах.

Хоча ці «славетні» підслідні утримувалися не у звичайних камерах (їх там нараховується 130), кожна з яких розрахована для 33-х зеків, але останні змушені були спати у дві зміни, скільки їх туди