Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Бен у своєму чорному костюмі за стійкою на рецепції здавався старшим, ніж до того. А ще я була цілком переконана, що в нього не було цього бічного проділу в зачісці.　

Упевнено посміхаючись, він тримав напоготові ключ від кімнати Мари Матеус.　

«Замок у хмарах» ще не дійшов до цифрової ери магнітних карток-ключів. Що стосувалося замків і ключів, він, власне, зупинився у дев’ятнадцятому столітті. Деякі гості вважали це дивним і відсталим. Та більшість все ж сприймали чудернацькі ковані ключі з важкими золотими китицями замість брелоків елементом добре продуманої концепції атмосфери ностальгії в готелі.　

— Якщо дозволите, я особисто проведу вас до вашої кімнати, щоб переконатися, що там усе підготовлено якнайкращим чином, — защебетав Роман Монфор і вихопив ключ, ще до того як пані Матеус (до речі дуже приваблива) встигла за ним сягнути. — А от Якоб подбає про ваші валізи.　

«А от Якоб» був не ким іншим, як Яромиром, який в уніформі швейцара, в циліндрі й довгому, обтороченому тасьмою жакеті виглядав дуже незвично. Хоч його стоїчне обличчя цього й не виказувало, та все ж я знала, що йому не комфортно в цьому одязі; за останні два дні він не проминув жодної можливості на це пожалітися. При цьому я вивчила кілька чеських словечок, які точно не знайти в чеських шкільних підручниках, як і ось таке чудове речення: «Я, чорт забирай, майстер, а не якийсь довбаний директор цирку!»　

І той факт, що Йонасу й Ніко, двом юним помічникам із готельного коледжу в Лозанні, яких, як і Гортензію з її подругами, найняли на час канікул, було ще прикріше в коротких до талії жакетиках та кумедних, подібних до кришки від горщика головних уборах, на жаль, ніяк не допомагав Яромиру.　

Лише мій коментар, що цей одяг принесе йому багато чайових, дещо його заспокоїв. Тому він підморгнув мені, картинно торкнувшись полів циліндра, і взявся штовхати візок із валізами до одного з ліфтів для персоналу.　

Взагалі-то в Шато-Жанв’є вже давно не було пажів, швейцарів чи ліфтерів. Вітати гостей та дбати про їхній багаж було завжди завданням чергового на рецепції.　

Та під час різдвяних канікул, коли готель наповнювався вишуканими гостями, ці пости традиційно відновлювалися знову і старі уніформи йшли в хід. Я тижнями допомагала Павелу в пральній діставати із полотняних мішків ці допотопні скарби. Ми освіжали парою важке, оздоблене золотою тасьмою шерстяне сукно і полірували мідні ґудзики. Принагідно я вивчила арію «Il mio tesoro» із Дон Жуана і ще одне дуже милозвучне слово «еполет» — так називалися нашиті на плечах уніформ оздоби. Відтоді я чекала нагоди десь цим похвалитися.

Коли старовинна решітка і двері ліфта з характерним їм брязкотом і деренчанням зачинилися за Романом Монфором, Марою Матеус і двома бравими пуделями, по вестибюлю прокотилося колективне полегшене зітхання. І я нарешті змогла покинути свою схованку.　

Мсьє Роше підморгнув мені поверх своїх окулярів.　

— Якщо вони не гавкають і не ганяються за котами, то я взагалі не маю нічого проти собак, — сказав він. — Правда, завжди так шкода гарного білого снігу.　

Я пирскнула.　

— Цілком погоджуюся! Це було перше, чого мене навчила мама про сніг: уникай жовтого. Та в нас удома, на рівнині, сніг і без того довго не лежить.　

Мсьє Роше співчутливо поглянув на мене.　

— Особливо на Різдво. Тоді зазвичай іде дощ.　

— Це жах! Ще марципанового трюфеля? — Зі співчуття до мого безсніжного дитинства мсьє Роше простягнув мені срібну тарелю, повну цукерок, шоколадну помадку яких готельна пані-патісьє[6] розцінила як недостатньо ідеальну для гостей.　

— Ага, але це вже точно остання! — Я захоплено закрила очі, поки шоколад танув на моєму язику.　

На щастя персоналу, якому вона, як правило, згодовувала все нею визначене як начебто неідеально　приготоване, пані-патісьє мадам Клео була педантичною перфекціоністкою.　

Одного лише шматочка тертої шкірки помаранча, що впав у помадку, вистачало, щоб визнати птіфури за невдалі. А якось вона відсортувала ціле деко еклерів, бо вони нібито були схожими на пеніси.　

— Твій перший день у ролі няні був таким жахливим, як ти уявляла? — поцікавився мсьє Роше.　

— Він навіть перевершив мої найгірші побоювання. — Я драматично закотила очі. — А це були тільки двоє дітей. Але від завтра на моєму боці буде вишколена вихователька, яка точно знатиме, як потрібно діяти, коли діти охочіше втікають і кидаються під машини, аніж ліплять сніговика…　

Із нянями для дітей у Шато-Жанв’є була така ж ситуація, як і з пажами та швейцарами, — в усі інші пори року їх просто не було. Хіба, звичайно, хтось виявляв бажання мати няню для дітей, і тоді це, відповідно, організовували. Однак на канікулах із сусіднього села щодня приходила вихователька, яка цілком офіційно розважала всіх гостей готелю віком до дванадцяти років із дев’ятої до пів на сьому вечора, включно з вихідними і святковими днями. Цього року також разом зі мною — асистенткою, яка так любить дітей.　

— Хм. — Ніхто не робив «хм» так мило, як мсьє Роше. Воно ніколи не звучало осудливо чи з сумнівом, радше завжди підбадьорливо.　

— За такої погоди завтра вам було б краще просто залишатися в готелі. У крайньому випадку можна замкнути дитячу кімнату. Ключ лежатиме зсередини, на одвірку, якщо хтось раптом надумає драпцювати[7].　

— Або зайти, — сказала я і подумала про Дона Буркгарта-молодшого.　

Ми синхронно замовкли, сьорбаючи принесене мною капучино. За цей час воно майже вистигло, проте все ще дуже добре зберегло свій смак. І я відчувала, як воно й далі розслабляє мене. Мсьє Роше був як бальзам для душі. У мене не було найменшого здогаду, як йому це вдавалось, та в його присутності я завжди ставала спокійнішою і впевненішою. Проблеми не випаровувалися, але наче зменшувались. Зараз сварка з Гортензією й ранкова штовханина в душовій виглядали не такими вже й суттєвими. І я навіть не розповіла йому про них.　

Важко було здогадатися, скільки мсьє Роше років. На його блідому довгастому обличчі не було зморщок, хіба що кілька маленьких навколо дуже жвавих очей. Та сиве волосся й батьківська турбота і мудрість вказували на поважний вік.　

Одного разу я запитала його, скільки ж йому років. Він глянув на мене якось роздратовано і промовив: «От ви, люди! Вам завжди цифри подавай!» Це мені засвідчило, що він був значно старшим, ніж виглядав.　

Після гамору й метушні, які тут панували перед тим, зараз фойє наповнилося тишею. І саме тому, що це була тиша перед бурею, я нею особливо насолоджувалася. Бен сортував