Читати книгу - "Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест"

― Так що тут сталося? ― злегка розгнівано запитав демон.

Хуа Ян закусив губу, розуміючи, що його брехня провалилася.

― Ну… ― підніс він палець до нижньої губи, ніби про щось замислюючись.

― Бляха, та скажи вже! Думаєш, я повірю в те, що ти вирішив політати, хоча ще п’ять хвилин тому дивувався, що не вбився на смерть?! ― прокричав раптом Багряний провісник.

Хуа Ян різко підвів на нього погляд, явно не очікуючи такої емоційної реакції від завжди холодного Багряного провісника у морі каяття.

― Ну… я… я… я справді намагався! Але… я… я не буду тобі цього казати!!! ― закричав Хуа Ян, тупнувши ногою. ― Я все вирішу сам! Ти мені вже достатньо допоміг, показавши сюди дорогу і… ти розповів мені все про Тартар…

Мін Чжень раптово схопив Хуа Яна за рукав ханьфу й притягнув до себе.

― Це він? Той старий пердун?

Хуа Ян взявся виправдовуватись:

― Який старий… не знаю ніякого старого…

― Чорта з два! Їм же потрібні нові духи! Якого біса… ― розгнівавшись, Мін Чжень відпустив рукав Хуа Яна і люто зиркнув на мури міста Вогню. ― От старе лайно…

― Це не він! ― запанікував Хуа Ян, розмахуючи руками і вистрибуючи перед Мін Чженем. ― Це не глава міста Вогню! Це все я! Він довірив мені особисто чергувати сьогодні на посту! Але я… я… коли прийшли іще духи, вони почали говорити зі мною, і я ненароком звалився…

― Ненароком звалився?! ― ошалів демон. ― А-Ян!

― Що?! ― закричав у відповідь дух Вогню. ― У тебе є свої справи, я не хочу тебе обтяжувати! Чжень-ґе, ти мені й так сильно допоміг, що я…

― Ти навіть не визнаєш, що не можеш справитись сам і не попросиш помічі??? Ти… ти… ― без сумніву, якби поруч із ними було озеро, Мін Чжень змусив би його закипіти однією лиш силою думки.

― Просто раніше я не знав, що ти займаєш таку важливу посаду тут, у Тартарі, а тому… я… ― зіщулився Хуа Ян.

― Та яка різниця, яка в мене посада?! ― вигукнув Мін Чжень. ― А… а знаєш що?! Так, я не буду тобі допомагати! Зрештою, вони зроблять так іще не один раз… у цьому місті не люблять новеньких… зовсім скоро ти знову опинишся за мурами і від циклопів тебе цього разу вже ніхто не врятує!

Випаливши це у приступі неконтрольованої люті, демон змахнув рукою, намалював у повітрі символ закляття Телепортації і зник.

Наступний спогад мав місце у самому місті Вогню. То була одна з основних вулиць, на якій розташовувалося чимало рядів торгових яток із найрізноманітнішими товарами. Хуа Ян ішов по вулиці, приковуючи до себе погляди практично всіх духів-торговців…

― Це він… ― шепотів хтось.

― Це той, що убив нашого владику? Серйозно? Ось цей слабкий хлопчак?

― Точно він! Я бачив його раніше на восьмому пості… схоже, владика довіряв йому…

― Точно-точно… ― говорили інші. ― Владика довірив цьому новачку багато важливих завдань, а він ось так!

― Прикинувся слабаком і дурником, а потім власними ж руками убив владику!

― То й що, ― пирхнула якась старушка. ― Вмер то й вмер. Ще пару днів тому ви всі жалілися на нього, а зараз що, раптом відчули співчуття?

― Але ж цей малий… він же не стане нашим новим владикою?

Почувши це, Хуа Ян різко зупинився і повернув голову чітко на того, хто це сказав. Худий дух миттю знітився, не знаючи, куди й сховатись від пронизуючого погляду нового владики…

На цьому спогади увірвались. На обличчі Хуа Яна з’явилась ледь помітна посмішка. Уста його прошепотіли:

― От дивина. Раніше я навіть не здогадувався, чому смерть старого владики скинули на мене. Ха-ха. Я й не думав, що після тієї розмови ти повернешся, Чжень-ґе.

― А я повернувся, ― прозвучав низький голос позаду Хуа Яна, від чого дух Вогню різко розвернувся. Хуа Ян явно того не очікував, але Мін Чжень підвівся на ліжку і, дивлячись чітко в очі духу Вогню, промовив абсолютно непохитним голосом: ― Я спочатку думав прибрати цього старого дурня і скинути все на циклопів, а тоді… тоді мені в голову прийшла геніальна ідея…

― Але ж це не моя заслуга! Я цього не робив! Тодішньому мені не було під силу убити старого повелителя міста Вогню! ― протягнув Хуа Ян, піднімаючи брови. ― Та й тепер… вони знають… вони уже все знають… що то був не я… вони більше не бояться мене…

― Та, все ж, повністю підкоряються, ― зронив Мін Чжень. На його обличчі неочікувано з’явилась легка усмішка. ― Просто не сміють чинити інакше. От і все.

Хуа Ян був в шоці…

― Але… чому? ― запитав він.

Уточнювати суть питання не було сенсу. Мін Чжень прекрасно розумів, що хоче почути Хуа Ян, але не збирався говорити це вголос. Усміхнувшись, він подумав: «Мабуть, просто тому, що я не зміг відвернутися ще тоді, коли ти, жартуючи і сміючись, хоча навколо тебе був зовсім незнайомий тобі світ, біг за мною і розпитував про все так, наче зовсім не помер і знаходився не в Тартарі, а в старшій школі, де потрібно заводити друзів… і… я подумав, що…»