Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Казки на ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Казки на ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Казки на ніч" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 57
Перейти на сторінку:
кажуть?

— Та я не про лікарів. Лікарі шо, як дізналися, шо п’ять місяців в АТО, то одразу сказали, шо покладуть на обстеження. Однак для цього треба довідку з військкомату. Я собі думаю, ну якого їхати годину маршруткою звідси в інше місто? Попросив брата, шоб узяв папірець і передав мені знов-таки маршруткою.

- І шо?

— Шо, дзвонить мені, каже, не дають, маю сам їхати, бо вдруг я дізіртір і вже десь у Польщі! Я й так, і так, а у військкоматі ні в яку. Сів, поїхав. Там уже того військкома, який мене на «два тижні» відправляв, немає — судять за хабар. А заступник новий. Я йому, ну як так, чому з людьми, як з худобою? А він мені, тіпа, у нас тут строго, перевірки, все таке.

Розповідаючи, товариш уже навіть не нервує. Він неначе закам’янів, сидить, дивиться перед собою, лише губи ворушаться.

— Повернувся в госпіталь, тут поклали, та ж треба в частину телеграму офіційну з діагнозом слати. Дівчата дають аркуш, я ще й перепитав, чому без печатки. «Та не треба печатки», — кажуть. А прийшов на пошту, там кажуть, шо без печатки не мають права телеграму відбивать, офіційний же документ. Отут я вже не витримав, розкричався. А шо кричать? Зібрався і знов у госпіталь, хороводи водить.

— А ще одному нашому, — намагаюся підтримати розмову, — тому, шо обидві руки і ногу перебило, в госпіталі написали, що причина відправки на сорок п’ять днів додому на реабілітацію не поранення, а захворювання.

— Та отож. І такого добра скрізь. Виходиш на вулицю, дивишся, люди гуляють у ресторанах, на крутих тачках ганяють. Стоїш, дивишся і думаєш, може, я такий дурний, шо мені за Батьківщину болить? Може, та війна нікому й не потрібна?

— Ти не перебільшуй, — намагаюся заспокоїти, — просто ті, кому болить, або воюють, або працюють, їм гуляти часу немає.

— Може, й так.

— А чинуші то да. Що менший начальник, то більше гонору.

Починається обхід. Хлопці з подвір’я розходяться по корпусах.

— Ну тримайся тут!

— Бувай, друже, дякую, шо заскочив.

Я виходжу з госпіталю і потрапляю у світ дорогих авто та заповнених відпочивальниками кнайп. Дивно, що до розмови я не звертав на це уваги.

Баба Аня

Коли я був зовсім маленьким, то казки мені розповідав або батько, або мамина мама — баба Аня. Бабини казки я любив найбільше, бо це був цілий ритуал.

По- перше, щоб почути бабину казку, до неї треба було, як мінімум, поїхати з ночівлею, а це вже круто. По-друге, власне сама казка. Наставав вечір. Дід Василь, тихо матюкаючись, відкидав «Ізвєстія», гасив настільну лампу і сідав дивитись праграму «Врємя». Бабуся йшла робити вечерю, а я бавився на дивані, поглядаючи на діда. Подивившись новини, дід зазвичай мовчки йшов курити на вулицю або до сусіда, а мене баба відправляла на сідало, тобто спати.

Дід з бабою жили на центральному проспекті, на другому поверсі побудованого полоненими німцями будинку.

Баба починала розповідати чергового «Івасика-Телесика» чи «Котигорошка», а я, лежачи в ліжку, дивився, як по стіні повзе світляна пляма від фар пізньої машини на проспекті. Я щосили намагався не заснути, чекаючи важливого моменту.

— Аж бачить Івасик, летять повз дерево гуси, — розповідає бабця. — От він до них і промовляє… - Розповідь переривається, бабуся засинає. Посміхаючись, легенько штовхаю бабусю.

- І що промовляє?

— Промовляє? — прокидається бабуся. — А, ну так, промовляє. І так промовляє… І так промовляє… - Бабуся знов дрімає.

— Гуси-гуси-лебедята, — продовжую сам, — візьміть мене на крилята. Так, бабусю?

— Га? Шо? — знов виринає на мить зі сну бабуся. І раптом продовжує ні в тин ні в млин: — І схопив тоді Котигорошок булаву!

— Ха-ха-ха! — лунає в хаті. — Бабунь, ти ж про Телесика розповідала!

— Та й правда, — спросоння веде баба. — Схопив Телесик булаву…

З цього моменту я вже регочу на повну. Бабуся ніяк не хоче прокидатися, бормоче щось з усіх казок одразу. Повертається дід.

— Знов бабу мучаєш, шалопай. Не бачиш, вона за день наробилася, язиком не ворочає. Давай спи. От виростеш, будуть твої онуки з тобою, як ти, ото, з бабою.

Дід не свариться, швидше трохи докоряє. Я посміхаюся йому в темряві й тихенько втуплююся в стелю, на якій бігають світляні плями від машин. За мить я нарешті засинаю.

Інколи я прагну хоч на мить повернутися в ті часи. І подеколи це вдається. Я повертаюся до діда з бабою у снах і знову слухаю бабині казки.

Телефонна розмова

— Привіт, старий!

— Привіт!

— Як ти?

— Якшо я скажу, шо добре, повіриш?

Мій товариш майже до останнього жив в одному з селищ під Донецьком. Так вийшло, що він повернувся на батьківщину до мами якраз восени минулого року. І останній рік перетворився для нього на кошмар.

— У селищі немає газу, бо перебило снарядом газогін і ділянку, шо вела до села, просто заглушили. Світло теж через раз, бо багато ЛЕП підірвали.

— А хто підірвав?

— А біс його знає. Прокинулися зранку, а лінія лежить.

Голос товариша надтріснутий. Говорить сухо, ніби не хоче все згадувати.

— Наша голова селища спочатку бігала по блокпостах: і до «донорів», і до військових, просила не стріляти по селу, мовляв, там мирні. Деякий час діяло. Однак коли селище між двома лініями фронту, то як не крути, а час від часу прилітає. Дитячий садок розбомбили, потім у базар влучило.

— Багато загинуло?

— Ну в садочку, слава Богу, нікого не було. Такі часи, шо батькі дітей від себе не відпускають. А на базарі попало в чувака, шо молоком торгував. Згорів у машині. І ще жінку поранило, матір трьох дітей, вона потім померла.

— Хто стріляв?

— Кажуть, шо армія!

— А ти шо думаєш?

— Я стверджувать не буду, бо не бачив. Однак вояки теж різні.

— Тобто?

— Раз приїздили в село на броні. Ходили по хатах на кутку, а потім як угатять із самохідки по городу однієї жінки. І поїхали. Ми підбігли, розпитали, виявилося, що дізналися, шо вона самогоном приторговує, приїхали конфісковувать, а в неї якраз не було, так ото лякали.

— А «донори» шо?

— Там узагалі піндик. У них там начальники. Шо не шайка, то свої порядки. Немає з ким домовлятися. Ті, шо типу офіційна влада ДНР, ті ще нормальні, однак вони де? А на кутку самі бандити. Випалена земля, одним словом. Приходили раз, хотіли в апалчєніє забрати. Сказали: не підеш, бугай, то або грохнемо, або в штрафбат підеш окопи рити. То я на

1 ... 10 11 12 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки на ніч"