Читати книгу - "Гра у три руки"

почути від нього.

— Ну-у... Теоретично це можливо. Ядерна катастрофа, наприклад. Але ймовірність, ти ж розумієш, нині мізерна. До того ж, якщо таке відбудеться, навряд чи комусь знадобиться інтернет. А чому такі запитання?

— Уявилося, що пропала можливість дістатися до тебе. Отак от: раз — і «з кінцями».

— Знаєш, і я про це не раз думав. Буває так — завантажиш себе важкими думками, накрутиш — потім не знаєш, як позбутися.

— Чому мені не зателефонував?

— Пошкодував тебе. Тобі й без мене є кому настрій псувати. У тебе важче життя.

— У мене життя було важчим до тебе. А зараз... Зараз мені здається, що це — наше життя. Може, то лише ілюзія, але я так відчуваю і не хочу з цим боротися. Мене влаштовує. У мене було все, крім тебе. Тепер я нічого не боюся. Тепер можу жити вільно, без важких думок. Окрім одної, звісно...

— Якої? — не зрозумів Олег.

— Що все це раптово закінчиться.

— Ні, не переживай. Ми надто сильно зв'язані тепер на відстані. Стільки засобів — на будь-який смак. Воно так в'їлось у наше суспільство — до неможливого. Куди воно подінеться?

— А ти? Ти сам? Не подінешся? Ти не кинеш мене?

Тиша, що настала після цих слів, лякала. Навіщо було таке питати? Все у ній завмерло. Що скаже він зараз? Неймовірні думки охопили так швидко й несподівано, що перехоплювало подих. Потрапити у залежність? Отаку всепоглинаючу, схожу до наркотичної! Залежність від чоловіка, якого жодного разу не доводилося бачити і, можливо, не доведеться, якому від початку вірить на слово...

Уся ця дурня щезла раптово, так само, як і налетіла. Зникла, тільки-но знову почула його голос — низький і тихий, той, до якого вже звикла, той, що призначений дарувати життєві сили:

— Куди ж я подінуся?.. Від тебе важко подітися. Легше вже від себе. Ти мені потрібна. Так, що іноді здається, — без тебе взагалі не зміг би.

Те, що він говорив, мало дивовижний вплив. Язик не повертався назвати все це мертвим терміном «інформація». Будучи чимось набагато більшим і проникаючи через вуха, воно не бажало утилізуватись у свідомості. Слова цього чоловіка справді мали вагу, оскільки, потрапивши до її голови, наче важка субстанція, починали тиснути і стікати кудись нижче. І вона розуміла куди. Хто казав, що у неї нема душі, нема серця? Байдуже, хто. Навіть самій не раз так здавалося. Тепер Олег переконував її у протилежному. Адже саме там, у грудях зберігатиметься те, що вона зараз чує.

Воно було приємним і теплим, майже гарячим. Відчуття всепоглинаючого комфорту охоплювало новими й новими хвилями. Враження, що вона ще ніколи так не відчувала власних рук, здивувало. Руки стали теплими та слухняними, як ніколи. Тільки б воно не перервалося! Тільки б не заглючив інтернет! Нехай завтра станеться все, що завгодно, нехай вона впаде від утоми посеред робочого дня, але сьогодні...

— У мене враження, що ти зовсім поруч... — ледве шепотіла Ірина. — Я тебе ніколи не бачила, а справді знаю. Таке відчуття, що знаю, — вмерти можна. Знаю і хочу. Побудь зі мною, прошу тебе. Ніч велика. Ще виспимося... Мені так потрібно...

Повне божевілля. Те, що він говорив, уже не вміщалося навіть у грудях. Воно тиснуло неймовірною вагою, прагнучи ще нижче. Здавалося, лише припини пручатись... Але чому так лячно? Та, яка завжди рішуче робила всі без винятку кроки! Руки стиснули стіл, де завмер ноутбук, — канал, що здавалося, зовсім не відчував напруги. М'язи її тіла утворили каркас, у якому насилу вміщувалося щось неймовірне, що збиралося вислизнути і розчинитися. Стримуватися стало неможливо.

— Це більше, аніж обійми. Ти десь у мені. А я у тобі. Навіть не знаю, що далі. Не йди...

Усе. Тіло її звело у неймовірний згусток. Здалося, воно втратило форму і контроль над собою. А те, що її губи намагалися вимовити у відповідь, навряд чи підлягало розумінню. Набір звуків. І байдуже було Ірині, як їх зрозуміють на тому кінці та що подумають, адже там — не будь-хто, не чужа людина. Вони справді були одним цілим. А коли починається ланцюгова реакція, однаково вже нічого не вдієш. Кому як не фізику це зрозуміти.

— ...Ти в порядку?

Це вже були слова. Звичайні. Вони витягали її з трансу. І поступово це вдавалося.

— Я... так... Не знаю, чи долізу до ліжка. Спатиму на компі... з тобою... Це так класно...

Та, на жаль, Олег був чоловіком, не слухатись якого важко. І шлях у кілька кроків таки довелося здолати. Ноут так і залишивсь увімкнутим, а Ірина, ледве намацуючи головою подушку, з останніх зусиль набирала номер. Пальці не потрапляли на кнопки, і тоді пролунав рятівний дзвінок. Він встиг першим.

— Ти вже лежиш?

— Так, засинаю. Це кінець. Дякую тобі...

— Ти — дивовижна жінка. Не думав, що таке можливо...

— З тобою можливо що завгодно. Будь ласка, хочу заснути під твої слова...

І байдуже було, котра зараз година. І те, наскільки напруженим та проблемним виявиться завтрашній день. Вона зможе все. Тепер зможе.

VII

 

кщо б Ірину повідомили про наближення дня, який перекине геть усе, подумалося б насамперед про нього, про те, щоб побачитися. Думка про це незмінно викликала здригання, тривогу перед майбутнім. До цієї людини звиклося. Цей чоловік уже давно став потрібним і навіть дорогим. Одного разу уявилося, що з ним сталася справжня біда і його довелося втратити назовсім. «Допомогли» сни, які зазвичай виникали якимись хаотичними уривками і пропадали так само не знати куди. Увесь той день голова залишалася важкою, а від настрою страждали довколишні.

Без нього тепер не уявлялося. Проте Ірина розуміла — у такому «підвішеному» стані це не тягтиметься безкінечно. «Все або нічого» — ці слова справді були її провідним життєвим принципом, і, намічаючи собі завдання, вона завжди, іноді собі ж на шкоду намагалась отримати максимум. Олег виявився першим у її житті випадком, коли провідний принцип дав збій, коли власна обережність постійно гальмувала, не дозволяючи подіям розвиватись у звичному темпі. Ірина вперше боялася помилитися.

Чітко розуміла, що сліпе прагнення до зближення з цим чоловіком може обірвати все. І йшлося не лише про його зовнішність і манери, які могли б її відштовхнути. Людина, котра зуміла стати такою потрібною, справді була здатна приймати рішення і мала про