Читати книгу - "Африка, сни"

Шаміль, не відповідаючи, мовчки збирає свої манатки і забирається геть.

Хотабич(задоволено, сам до себе): Так-так-так-так!

Входить Насрєддін. Він на ішаку, як завжди шуткуючи, задом наперед. Насрєддін робить на ішаку почесне коло навкруги Хотабича, потім злазить з ішака і по-восточному кланяється.

Насрєддін(шуткує): Здоровеньки були!

Хотабич: Ваалєйкум ассалям!

Насрєддін показує Хотабичу пляшку, яку закинув Сіндбад.

Насрєддін: Ось бачиш?

Хотабич(суворо): Де взяв?

Насрєддін: З неба впала. Я рака стояв, намаз робив, раптом — тиць!

Насрєддін з цікавістю трясе пляшку.

Насрєддін: Ач яка! Шось калатається… Щас відкрию.

Хотабич(ще суворіше): Покинь, мудак!

Насрєддін(скручує дулю): А ось бачиш!

Хотабич(сумно): Бачу.

Хотабич крутить пальцем біля чалми, там, де знаходиться скроня, і уходить. Насрєддін нечистим чорним нігтем відкорковує пляшку. Роздається страшний грім і блискавка. Спостерігаючи всі ці катаклізми, обличчя Мао Цзе Дуна кривиться в огиді. В той же час з пляшки разом з димом і всім, чим положено, вилазе велике і страшне Йобане Чмо, вдягнуте в мундір червоноармійця.

Йобане Чмо(кричить дурним голосом): ШО ЦЕ ВСЕ ТАКЄ?!

Насрєддін(перелякано): Це все? Восток, о ніжна роза моїх найсолодших сновидінь!..

Йобане Чмо(кричить): ВОСТОК?! ГА?! А Я — ЙОБАНЕ ЧМО!

Йобане Чмо пиздить Восток. Зляканий Насрєддін залазе під ішака і з жахом дивиться на розруху, яка панує навкруги. Зловісні крики, які періодично іспускає Йобане Чмо, чередуються у нього з приступами дикого реготу. Поступово крики і регіт згасають, залишаючи по собі багнюку і руїни. Мао Цзе Дун повільно заходить за обрій. На губах у нього сумна саркастична посмішка. У передвечірньому присмерку з того боку, де сходив Мао Цзе Дун, починає жевріти — то сходить Шехєрєзада, Звізда Востока. Вона сидить на чорних качєлях і світиться зоряним сяйвом. Насрєддін вилазе з-під ішака і у розпачі розставляє руки.

Насрєддін(плачучи, до Шехєрєзади): Шо ж це робиться?!

Тиша. Шехєрєзада мовчить.

ЗАВІСА.

Сказ

Божеволіло залізо і скаженіли лю­ди…

М. Стельмах. Кров людська не водиця.

ДІЙОВІ ОСОБИ

Сидір Платонович, начальник ЖЕКа.

Зінаїда Раїсівна, полюбовниця Сидора Платоновича.

Божевільне Залізо, тоже начальник ЖЕКа.

Мічурін, Макаренко, портрети гуманістів.

ПРОЛОГ

Заплямовані сходи ведуть до дверей, оббитих противним рижим дєрматіном. Входить Сидір Платонович. В руках у нього бумажна трубка, молоток і цвяхи. Сидір Платонович прибива до дверей бумажну трубку у розгорнутому вигляді. Це плакат. На ньому зображений великий палець людини, з якого тече кров. На крові написано слово: «СКАЗ». Навколо пальця страшні зображення скаженого кота, скаженого собаки, скаженого єнота і скаженої барсучихи. Зверху плаката напис: «Бережіться сказу». Сидір Платонович заходить до кабінєту і зачиняє за собою двері, оббиті противним рижим дєрматіном. Починає грати страшна музика.

ДІЯ ПЕРША

Приймальня Сидіра Платоновича. На стінках, один навпроти одного, висять портрети Макаренка і Мічуріна. Під портретами шкіряний діван, на дівані лежить гола Зінаїда Раїсівна. Вона куре «Пел-Мел» і трусить попіл на брудну підлогу. Входить Сидір Платонович.

Сидір Платонович: Поїбав не пробігав?

Зинаїда Раїсівна: Ти шо, сказився?

Сидір Платонович: Р-ррр-гав!

Зінаїда Раїсівна: Каравул…

В зв’язку з тим, шо кімната порожня, можна подумати, шо Зінаїда Раїсівна сподівається на допомогу Макаренка і Мічуріна, але вони не втручаються і спокійно висять на стіні.

Сидір Платонович: Вони тобі не допоможуть.

Сидір Платонович хвацько відкида задніми ногами бруд в різні боки і страшно гарчить. Зінаїда Раїсівна у розпачі біга по кабінєту, хапаючись руками за різні непотрібні речі.

Сидір Платонович(гарчить): Я давно про це мічтав, як мені щас харашо!

Сидір Платонович куса Зінаїду Раїсівну за сраку і повисає на ній. Зінаїда Раїсівна з криком вибігає з кабінєту, несучи на сраці Сидіра Платоновича. Саме в ту мить, коли вони безвозвратно щезають в жерновах життя, портрети Макаренка і Мічуріна падають на підлогу з страшним стуком. Оббиті рижим дєрмантіном двері відчиняються, і в кімнату входить Божевільне Залізо. Воно іржаве, погнуте і небезпечне. З усіх боків у нього стирчить різна залізна поїбєнь. В руці у Божевільного Заліза портфель, на голові — ондатрова шапка. Спираючись на вищезгадане, можна припустити, що Божевільне Залізо — начальник. Залізна істота сідає за стола і мрійливо оглядає кабінєт.

Божевільне Залізо: Тє-е-екс.

Портрет Мічуріна: Шо «тє-екс», шо «тє-екс»? Я всю жизнь работав! Я хотів зробити так, щоб всі люди були щасливі, а воно прийшло і сидить, начальство із себе корчить. Ти, чмо іржаве, шо ти зробило?

Портрет Макарєнка: А я, а я? Я хотів, шоб діти робили полєзні фотоапарати. І нахуя я так старався?

Божевільне Залізо: Ідіть на хуй. Будете пиздіти — щас всіх покусаю.

Портрети злякано мовчать.

Божевільне Залізо(Мічуріну): А тебе вопщє нада повісити. Нашо ти заставляв їбаться різні овочі? А хочеться їм, чи ні — це тебе не їбе. А де ж любов?

Макаренко: Яка любов, яка любов?!

Божевільне Залізо: А ти тоже мовчи, полковник сраний, давно пора тебе розвінчать.

Макаренко(у розпачі): Любов, розвінчать! Шо робиться у цьому світі, шо робиться — хто мені скаже?..

Мічурін: Куда нісьошся ти, Русь, — дай отвєт!

Макаренко: Нє дайот отвєта.

Божевільне Залізо: Дураки, не впадайте в істє­ріку. От я дивлюсь на вас — інтєлігєнти, ви всігда так. Мало вас стріляли, блядь.

Макаренко: Хто інтєлігєнт? Я інтєлігєнт? Він (показує на Мічуріна) інтєлігєнт?

Божевільне Залізо: Уже і пожартувать ніззя.

Мічурін: Цинізм. Кругом цинізм.

На столі, за яким сидить Божевільне Залізо, дзвонить телефон. Божевільне Залізо бере слухавку.

Божевільне Залізо: Слухаю. Да, товариш Сталін. Єсть. Буде сдєлано, товариш Сталін. (До портретів). Ну ось бачите — а ви зразу в паніку. Работать нада.

Божевільне Залізо виймає з портфеля важливі папери, надягає нарукавники і поринає у суспільнонародноважливу працю.

Божевільне Залізо: Коли партія сказала — надо, комсомол ответіл — єсть! І даже спать не хочеться!

Макарєнко: Бєссоніца, Гомер, тугіє паруса. Я спи­сок кораблів прочьол до сєрєдіни…

ЗАВІСА.

День колгоспника

ДІЙОВІ ОСОБИ

Юхим Гаврилович, мужик.

Уляна Мусіївна, дружина Юхима Гавриловича.

Маргарита Сидірівна, теща Юхима Гавриловича.

Хлопчик Назар, син Юхима Гавриловича, хлопчик шкільного віку.

Аеліта, радіола.

На сцені — сімейна кровать з тумбочкою, в кроваті лежить Юхим Гаврилович. Над кроваттю висить календар. На календарі радісний малюнок, зроблений червоною фарбою, на малюнку напис: «День колгоспника». Поруч з кроваттю розташована радіола «Аеліта». Входить дружина Юхима Гавриловича, Уляна Мусіївна.

Уляна Мусіївна(включа Аеліту): Ану, падйом!

Аеліта(пиздить дуже голосно): Дорогі колгоспники! А тепер послухайте пісню Матусовського на слова Пляцковського!

Юхим Гаврилович(хрипить сонним голосом): Жиди! (Виключа Аеліту.)

Уляна Мусіївна: Зараз вставай та катай по баклажани! (Включа Аеліту.)

Аеліта(кричить дурним голосом): Я люблю тєбя, жизнь, і хочу, шоби луччє ти стала!

Входить усміхнена Маргарита Сидірівна, теща Юхима Гавриловича.

Маргарита Сидірівна: Уявляєте собі, вчора на базарі машина наїхала на кавуни і всіх їх подавила.

Юхим Гаврилович(з цікавістю): Когось вбило?

Маргарита Сидірівна: Мужчину задавило. Вже пожилой був.

Уляна Мусіївна: Юхим, катай по баклажани, кому кажу, ікру нема з чого робити!

Аеліта(кричить): В жизні многа забот, а затєм тішина на рассвєтє!

Юхим Гаврилович: Чого це воно з утра розпизділось? (Виключа Аеліту.)

Входить хлопчик Назар, син Юхима Гавриловича.

Хлопчик Назар(дзвінким дитячим голосом): Сьогодні День колгоспника, тату!

Юхим Гаврилович: