Читати книгу - "Вуаля маля, або Пологи по-київськи, Тетяна Гаркуша"

А ввечері він написав їй, що, виявляється, його мама її знає. Вона випадково побачила сина за переглядом Іриного профілю у фейсбуку: Ганна Олександрівна впізнала в Ірині Гордієнко свою ученицю…

Іра схопилася за голову.

Виходить, їхня зустріч відбулась ще до його народження. І він запав на неї, ще коли його мама-вчителька в сарафані для вагітних писала формули, роз’яснюючи чотирнадцятирічним підліткам незрозумілі і малоцікаві закони. Він і вона відчули один одного. Він – телепатично, вона – на рівні підсвідомого знання. Це була іскра, яка неймовірним чином через багато років осяяла їх при зустрічі там, де не сподівались. Лиш тепер, через багато років по тому,  виринула в пам’яті фраза: «Ганна Олександрівна пішла в декрет». Жесть… Народжувати їй жениха…

Жениха??? Як же далеко зайшла Іра у своїх мріях. Невже одна прогулянка, хай і чарівна та наповнена коханням, може бути приводом думати про спільне життя? З ким? З двадцятилітнім юнаком? Та як вона взагалі дійшла до такого запаморочення?..

– Я скучив… – шепнув він на заняттях, ледве наблизившись, непомітно для всіх, і легенько торкнувся її руки. Спека від внутрішнього кипіння хвилею накрила її обличчя. Але вона не посміла поглянути в його бік. Він став поряд, непристойно близько. Ні, він більше ні з ким не хотів танцювати ні за яких вмовлянь. Вона, і лиш вона. І їй через це було так солодко і млосно. І мирно, дуже мирно.

А в перерві вони сховалися у темряві на сходах. І цілувалися, цілувалися… Спрагло, гаряче, нестримно… Десь порозліталися заготовлені звечора Ірою фрази на кшталт: «Ми не можемо зустрічатись, бо ти син моєї вчительки, і це не етично», або «Різниця у віці п’ятнадцять років просто колосальна. З часом ми будемо виглядати як мати із сином», чи «Ми знаємо одне одного дуже мало…» (хоча остання була взагалі не переконлива…)

Він шепотів:

– Заплющу очі і ручки твої м’якенькі згадую. Погляд найнеймовірніший у світі. Я не знаю, що це... Не милі мені інші. Я не бачу нашої різниці у віці. Тебе лиш бачу. Таку хорошу, таку жадану…

І грів її своїм гарячим подихом, не знаючи, як відірватись, як повернутись до занять після перерви.

По закінченню занять ішли парком, тримаючись за руки, як пара.

– Я не знаю, що зі мною… – говорила Іра. – Це все ігри мого знедоленого розуму. Одне знаю напевне: танцюючи з тобою я щаслива. Я заспокоєна. Я знерухомлена від постійної суєти. Я на своєму місці.