Книги Українською Мовою » 💛 Езотерика » Світован. Штудії під небесним шатром 📚 - Українською

Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Світован. Штудії під небесним шатром" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: 💛 Езотерика / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 55
Перейти на сторінку:
лише підсушений, а пиття — чаї з ромашки та шипшини. Для печінки такий стіл — найліпша аптека… А пекарню най лишає з легкою душею. Там, у тому перегріві, ще й дихають дріжджами, що сідають грибом на легені. Знали б ви, що то за дріжджі у вашому дешевому хлібі!..

— Красно дякую вам за раду. Ще якби'сьте були такі ласкаві сказати, яка година збереться на суботу. Збираємося гнати в мішання овець.

— Я б на твоєму місці, Йване, в полонину не брався. Чуєш, як м'ята пахтить? І вода в поточині потемніла, і клен «плаче»… Ти ще вдома придивися, чи вівці веселі.

— Живі. Барани аж б'ються.

— То знак на грозовиння. Якраз за двоє діб насурмиться.

— Чудеса! — Не здержав захоплення косар. — І звідки це дається вам знати, вуйку?

— Якщо барани знають, то чому б не знати чоловіку? — притишено мовив старий. Смішне він завжди промовляв із поважним виглядом. А серйозне — з усміхом. Наче розбавляв привітністю, сердечною теплотою суворий зміст істини.

Потім його перепинив інший косар, старший, з понурим вовкуватим поглядом. І вони відійшли вбік. Той, устромивши косовище в землю, щось запопадливо пояснював, помагаючи собі руками. Вітер теплими габами чесав узгірок, рвав голоси, і до мене долинало не все мовлене.

— …І тоді я, татуню рідний, мало душі не пустився… Винен, на всю голову винен…

— Ну, не єден по вовну йшов, а вернувся стриженим, — неохоче відмовляв старий.

— Е-е-е, тут слів не добереш, якого я тоді зажив… Коло того смерть може здатися спочинком…

— У сьому я вам не поміч.

— А хто ж, як не ви, милостивцю наш?

— Самі знаєте Хто. Кого молитвами треба просити… Вірите хоч?

— Усі ми в щось віримо…

— Я не питаю про всіх. Вас питаю.

— Та вірю…

— Просите покуту, молите собі прощення?

— Де дінуся?.. Встигну ще в церквах набутися.

— Чекаєте, коли вас инші до церкви понесуть? — тверднув голосом старий. — Ступайте до Бога самі, доки маєте чим.

— Само собою… Я гадав, ви мені чимось зарадите…

— Чоловіче, ви прийшли за духовним ліком до того, хто сам кожного ранку просить собі скріплення на день, а увечері дякує за нього. Просить — і дістає. Чому б вам собі теж не попросити?

— Не знаю… Про вас поголос іде такий… Що спочутливий, справедливий до всіх, — у голос косаря вкрадалося роздратування, може, й нотка насмішки. Очі його ламали зустрічний погляд.

— Справедливий, кажете? Ви справедливости до себе чекаєте? Тоді зголосіться на суд людський — і дістанете своє. Не знаю, чи понесете стілько?!

— Та я вам як татові прозрадив, а ви…

— А я вам як синови кажу: просіть собі не справедливости, а милосердя. І відступіть од гріха. Сеї ж миті відступіться. І думкою, і серцем. І несіть той послух до останку. Хоч то буде й нелегко… — Завдав кіш на плече і пішов.

А чоловік лишився стояти, мов громом прибитий.

Я хапав кожне слово, принесене вітром. І вони мали запах, ці слова. З них вилущувався якийсь прихований, потаємний зміст. Якась тривога, запліднена надією. Тут не так розмовляли, як у місті, де словеса цебеніли нудно, як вода з несправного крана. А спілкування зчаста було просто даниною етиці і заповненням незручних пауз. Тут слова лягали ваговито, густо. І хоч добиралися нібито легко, зате з чинною ретельністю. Так спліталося суцвіття розмови. Чин бесіди.

Я бачив, що старий вернувся зовсім без душі. Перегодом я запитав його, що то за чоловік.

— А-а, вивітрений камінь.

— Обличчя в нього зле, — сказав я.

— Не знаю… Люди, може, й не є злими, але дуже бояться… І грішать. І допадаються ще більшого страху…

Далі не проявляв снаги до розмови. Але потім я бачив, як він, прихилившись до дерева, незмигно стежить за тим літнім косарем, що, волочачи за собою складену косу, понуро плівся в долину. Ішов так, наче тягнув на собі незриму копицю ноші. Дід, важко дихаючи, виїдав очима крихітну згорблену фігурку. Здавалося, що уста його щось шепочуть.

Лише надвечір зронив він кілька фраз, ніби сам до себе. Я їх занотував до синього зошита: «Нерівними ми на світ народжуємося, рівними помираємо. А буває — і навиворіт… Ой, непросто вирівняти криве дерево. Дуже непросто… Господь нині обома руками вберігає світ, не те що в минулі часи — однієї було доста».

З того часу я став придивлятися до кожного його руху, ловити кожне його слово. І запитував себе: хто він, цей чоловік, що привів мене, як сліпе теля, на цю гору?

Держава трав

Вранці він покликав мене у «свої броди, на гостину до хащі». Себто, до лісу. За садами, де починалася лугова воля, він роззувся і поклав шкарбуни в наплічник. І врочисто виголосив:

— Тут, де не чути півнячого крику, починається держава трав. І вступати до неї слід із чистими ногами й помислами. За звичаєм старовіку годилося б ще й скупатися в росі. Так чинили давні «лічці». Та ще брали на промисел ослінчик, збитий із дощечок дев'яти хвойних дерев. І ставали на нього коліньми, щоб зілля не тратило силу. Се мені відкрив Кукумир, великий травознай Алтаю. Він був єдиний, хто знаходив траву самтарин. Вона має всього чотири листки — жовтий, синій, черлений і багряний. Він носив її в шкіряній тайстрині на грудях і нікому не показував. Похвалявся лише орлиханом, що росте там, де паруються орли, з решток їх сім'я проростає. А коли осліп, казали, то напав і різдвяну траву, котра дає велику удачу рибарям і помагає переплисти всяку бурхливу ріку… То був послідній волхв, що вікував у хащах, як замшілий пень. Забув і свої літа, і людську бесіду. Та я його розговорив, бо замолоду дістав добру школу фльори в румуна Джеордже Вадаску. В Трансільванії. Тож нам було про що погомоніти з тайговим дідом…

Від пряної мішанини пахощів каламутилося в голові. Квіття наввипередки бігло нам назустріч зі своїми ароматами, ревниво заглушуючи одне одного. Я йшов, як п'яний, в голові гуділи бджоли, сюрчали коники, тріщали деркачі. Але як він, мій поводир, орієнтувався в цьому кипінні звуків і пахтіння?! Ніби плив у травах по груди. Плив у точно вгадуваному напрямку. Знаходив те, що шукав: зовсім крихітні острівці непримітного зела чи взагалі кілька сором'язливо принишклих суцвіть. І уклінно схилявся до них. І мене вчив, як брати рослину, кожну по-своєму. Не було ні лопати, ні ножа, ніяких знарядь. Лише руки. Правда, для корінців він миттю зробив собі маленьку копачку. Розбив каменем знайдену

1 ... 10 11 12 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світован. Штудії під небесним шатром», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Світован. Штудії під небесним шатром"