Читати книгу - "Фатальне (не) везіння, Ірен Кларк"

Єва

Ну і що, питається, я тільки що вислухала? Це був не просто якийсь там «чоловік, через якого у Лади проблеми». Це її наречений. Наречений, Карл! І він тепер… мертвий. А я, наївна душа, ще думала, що ми просто вляпалися в якусь банальну аферу. Ну знаєте, гроші, борги, якісь там кримінальні штучки, які можна вирішити хоча б гіпотетично. А тут – труп. Реальний, холодний, зі згорем в очах і з ножем, який випадково опинився в руках цієї дівчини.

Я навіть не знаю, яка частина цієї історії мене бісить більше. Та, де Лада колись вирішила вийти заміж назло? Чи та, де вона просто взяла і втекла з-під вінця? Чи та, де вона запхала мене у своє минуле, як ложку в заварку, не питаючи, чи мені це треба? А може, найбільше мене бісить, що вона ВЗАГАЛІ з’явилася в моєму житті?

Боже, це ж азбука кримінального ідіотизму: бачиш труп – НЕ ТРЕБА чіпати нічого, що може бути речовим доказом! Але ні, Лада вирішила взяти ніж, і тепер він весь у її відбитках. А я взагалі виглядаю як співучасниця. Чудово. Просто чудово.

І як мені тепер жити? В сенсі, буквально: якщо поліція знайде цей ніж, якщо знайде нас… Що я їм скажу? «Вибачте, я просто дизайнер інтер’єру, яка хотіла спокійно пити каву після роботи, а потім мене затягли в цю катастрофу»? Дуже переконливо.

Здається, мій рівень невезіння досяг нових висот. Я офіційно персонаж поганої кримінальної комедії. І що найгірше – це ще навіть не фінал.

— Чудово, Ладо, просто ох*єнно, — я схрестила руки на грудях і подивилася на неї так, як тільки могла подивитися людина, у якої лопнув останній нерв. — Твій наречений уже труп, отже, проблеми автоматично зникають, а раз так, то ти можеш пакувати свої речі та вимітатися з моєї квартири.

Лада закліпала очима, ніби не до кінця усвідомила, що я тільки що сказала.

— Що?

— Ти глуха? — я розвела руками. — Двері там. На виході не забудь прихопити всі свої проблеми, які ти занесла сюди разом із собою.

— Але… — вона зробила крок до мене, з надією заглядаючи в очі. — Єво, ну будь ласка. Дай мені ще кілька днів…

— Ні.

— Хоча б два!

— Ні.

— Один!

— Ні.

Лада схопила мене за руку і зробила очі, як у кошеняти, яке намагалося випросити шматок риби.

— Єво, будь ласка, я не знаю, куди йти!

— Це не моя проблема, — я висмикнула руку. — Можеш піти до батька. Або орендувати номер у готелі. Або, я не знаю, залізти в картонну коробку та стати частиною вуличного мистецтва.

— Батько мене вб’є…

— Принаймні я не буду до цього причетна, — я взяла пульт і, щоб не чути її благання, увімкнула телевізор.

…І саме в цей момент світова карма вирішила показати, що вона існує.

На екрані з’явилися новини. У кадрі — ведучий із серйозним обличчям, позаду нього — фото знайомого казино, а під ним — жирний заголовок: “ВЛАСНИКА ЗАКЛАДУ ВБИТО. ПІДОЗРЮВАНІ — ДВІ ЖІНКИ.”

Я відчула, як усередині мене все стискається в маленький холодний клубок. Лада застигла, не зводячи очей з екрану.

“Минулої ночі в одному з елітних гральних закладів міста було знайдено мертвим його власника, Дмитра Горобця. Джерела повідомляють, що в момент вбивства в казино перебували дві жінки, які привернули увагу охорони своїм незвичним виглядом. Вони направилися до приватних кабінетів, а через деякий час поспішно залишили будівлю.”

Ведучий злегка нахилив голову, ніби розмірковуючи про щось серйозне.

“Ми отримали ексклюзивні кадри з камер спостереження. Поліція просить усіх, хто впізнає цих осіб, негайно повідомити на гарячу лінію.”

І тут вони показали нас.

На величезному екрані перед нами з’явилося відео. Дві дівчини, які дуже намагалися бути інкогніто, але в результаті виглядали так, ніби їх щойно викинули з кастингу в дешевий кримінальний бойовик.

Я у перуці з довгим рудим волоссям, Лада — в чорному парикові з прямим чубчиком, схожим на карикатуру на саму себе. Ясно, що конспірація пройшла успішно — ніхто не впізнав би нас у звичайному житті… але поліція?

— Ми в дупі, — тихо видихнула я.

— Це монтаж, — ще тихіше прошепотіла Лада, але звучало це зовсім непереконливо.

— Це, бл*ть, не монтаж! — я вказала пальцем на екран, де ми якраз ішли по коридору в напрямку від кабінету Горобця. — Це ти мене втягнула в якесь лайно, а тепер ми ще й у новинах!

Лада злякано схопилася за голову.

— О, Боже… О, Боже… Що тепер робити?

— Тікати? — нервово пирхнула я.

— Куди?

— А хрін його знає!

Я знову глянула на екран. Камера вихопила момент, коли ми з Ладою стрімголов вилітали з казино.

“За попередніми даними, ці дві жінки можуть бути причетні до вбивства. Якщо ви маєте будь-яку інформацію про них, будь ласка, зв’яжіться з поліцією.”

Я вимкнула телевізор і повільно повернулася до Лади.

— У мене лише одне питання…

— Яке? — вона злякано кліпнула.

— Ти усвідомлюєш, що нас, бляха, шукає поліція?

Лада сіла на диван, як підкошена.

— Ми в дупі…

— У найглибшій з усіх можливих, — підтвердила я.

Я обхопила голову руками. Цього просто не могло бути. Учора я була нормальною людиною, яка пила чай і дивилася тупі шоу. Сьогодні ж я — розшукувана підозрювана у вбивстві. Знову, бляха!

Я подивилася на Ладу, яка сиділа, втупившись у підлогу.

— Давай пояснимо поліції, як усе було? — тихо запропонувала вона.

— Ти серйозно? — я вирячилася на неї. — Як ти собі це уявляєш? “Доброго дня, офіцере, це ми, ті самі загадкові жінки з новин. Ми просто хотіли віддати якісь документи, але замість цього натрапили на труп. Ми тут ні до чого, клянемось!” Думаєш, вони такі: “О, вибачте, дівчата, наші помилки, можете йти”?