Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

Олівер

Коли ми припаркувалися біля будинку, я кинув на Ліну погляд. Вона виглядала виснаженою. Очі — червоні, плечі — напружені, а руки міцно стискали коліна, ніби вони була останнім, що тримало її в реальності.

— Підемо, я покажу квартиру, — сказав я, відчиняючи двері.

Ліна мовчки вийшла з машини і пішла за мною. Я знав, що їй зараз не до розмов, і чесно кажучи, мені теж. Голова гуділа від подій дня.

Квартира була просторою, з панорамними вікнами і мінімалістичним інтер’єром. Коли я сюди переїхав, навіть не встиг як слід роздивитися, а тепер доводилося проводити екскурсію для незнайомки, яку я

підібрав посеред вулиці.

Життя точно цікава штука.

— Це вітальня, — я кивнув на великий диван і телевізор. — Там кухня. Є всьо, можеш брать, що хочеш.

Ліна мовчки пройшла всередину, озираючись.

— Це спальня, — я відчинив двері до своєї кімнати, але швидко зачинив. — Але ти будєш там.

Я відкрив двері гостьової кімнати. Велике ліжко, шафа, свіжі рушники на комоді.

— Душ тут, — показав я на двері поруч. — Якщо треба якісь речі, знайдь в шкаф.

Ліна все ще мовчала. Стояла посеред кімнати, ніби не вірила, що це все реально.

Я потер шию.

— Слухай, давай так. Ти відпочиваєш, я тоже. Завтра розмовляєм. Добре?

Вона повільно кивнула.

Я видихнув.

— Добре. Якщо треба щось — стукай.

Розвернувся і вийшов, закриваючи двері.

Чудово.

У моїй квартирі тепер жила дівчина, яку переслідують злочинці.

Що ж, я завжди мріяв про спокійне життя.

Я зачинив двері своєї кімнати й тяжко видихнув.

Цей день точно не був у моєму списку «звичайних». Я приїхав в Україну, щоб почати нове життя, зосередитися на роботі, бути ближче до друзів. І от, замість того щоб просто насолоджуватися переїздом, я втягнувся в якийсь абсурдний сюжет, що більше скидався на поганий фільм.

У моїй квартирі зараз була дівчина, яку я підібрав просто на вулиці. Вона втікала від якихось викрадачів у весільній сукні, а потім просто стрибнула в мою машину, використала мене як щит, поцілувавши, і тепер спить у сусідній кімнаті.

Я сів на край ліжка і провів руками по обличчю.

Що взагалі відбувається?

Потрібно було просто забрати речі з Англії, адаптуватися в новій країні, запустити справу з кібербезпеки, про яку говорив Нік… а не ховати в себе незнайомку, яка, судячи з її історії, має доволі серйозні проблеми.

І що тепер?

Може, я просто дурний?

Я вмію працювати з кодом, знаю, як ламати захист найскладніших систем, можу зламати будь-який сервер… але я абсолютно не знаю, що робити з цією дівчиною.

Ліна.

Я провів рукою по підборіддю, згадуючи її обличчя. Великий карі очі, які ховали щось більше, ніж просто втому. Вона була красива. Дуже красива. Але справа не тільки в цьому.

Вона не виглядала як жертва, хоч і пережила щось страшне. Навпаки. В її очах було стільки злості й рішучості, що я навіть повірив: вона сама могла б з цими покидьками розібратися. Але щось пішло не так.

Я знав цей погляд.

Такий же був у мене, коли я стояв перед згарищем свого будинку десять років тому.

Я підняв голову і втупився в стелю.

Здається, я влип.

Я не збирався втручатися в її життя. У мене було достатньо своїх проблем. Але тепер…

Я не міг просто взяти й сказати: «Окей, було приємно познайомитися, ось тобі таксі, удачі!»

Вона сказала, що її знайдуть скрізь. Якщо це правда, то їй потрібно щось більше, ніж просто нічліг.

Я видихнув і встав з ліжка.

Варто було поспати. Завтра буде складний день.

Я вимкнув світло і ліг, але очі не заплющувалися.

Коли поруч у твоїй квартирі спить дівчина, якій погрожують викрадачі, сон — останнє, що приходить до тебе.

_____

Я прокинувся від дивного відчуття.

Ніби щось було не так.

Я розплющив очі, перевернувся на бік і… завмер.

Переді мною стояла Ліна.

У моїй футболці.

І в моїх боксерках.

Так, це був не сон.

— Добре ранок, — сказала вона зухвало, схрестивши руки на грудях.

Я вирячився на неї, намагаючись зрозуміти, що, чорт забирай, відбувається.

— Що… ти… тут… робєш? — я говорив повільно, намагаючись зібрати думки, хоча це було складно, бо в мене в кімнаті стояла напівоголена дівчина.

— Ти гучно хропеш, — невимушено відповіла вона, ніби ми знайомі роками. — Я хотіла зробити каву, але не знайшла чашки.

Я протер обличчя руками.

— Чому ти в моїх… — я махнув рукою на її одяг.

— О, — вона подивилася вниз, ніби тільки зараз згадала. — Я не знайшла нічого зручного, тому взяла

це.

— Ти взяла мої… — я ще раз перевів погляд на її стрункі ноги, які були лише наполовину прикриті

моїми боксерами.

Ліна підняла брову, ніби чекала, коли мій мозок нарешті ввімкнеться.

— Ти… Ти не можеш так ходить.

— Чому? — вона усміхнулася.

Я судомно ковтнув.

— Бо це… моя… моя одєжда, — видавив я.

— Так? А ти хочеш забрати її назад? — вона хитро примружила очі й на мить зачепила край футболки, ніби збиралася її підняти.

Я ледь не захлинувся повітрям.

— Нє! Нє! — я підняв руки. — Носи! Носи скільки хочєш!

Вона розсміялася й вийшла з кімнати, а я впав спиною на подушку.

Чорт.

Ця дівчина була реально небезпечною. Різко підвівшись з ліжка, я відправився в душ. Вода стікала по

моєму тілу, гаряча, майже обпікала, але це не допомагало.

Я закрив очі й сперся руками об стіну душової кабіни.

Ліна.

Чорт забирай.

Перед очима поставав її силует у моїй футболці. Як тканина занадто вільно спадала з плеча, відкриваючи ніжну шкіру. Як її стрункі ноги виглядали в моїх боксерах — ідеально засмаглі, довгі,

зухвало оголені.

Вона абсолютно не соромилася. Ніби знала, як на мене діє. І, схоже, їй це навіть подобалося.