Читати книгу - "Балакучий пакунок"

тому самому місці, але вже наче скульптурний портрет на повен зріст, зроблений із сірого та білого попелу. Полум’я гасло, фенікс поволі починав осипатись: спочатку падали кілька пір’їн із його крил, а далі весь птах валився додолу у гніздо зі звуком, схожим на довге тихе зітхання. Минало кілька секунд — і раптом полум’я з’являлось знову, і діти бачили із середини річки, як звідти пробивається маленький різнобарвний фенікс. Він обтрушував крильця, похитувався з боку в бік, доки полум’я зовсім не згасало, а тоді здіймався вгору, літаючи радісно та щасливо сюди-туди над усією долиною, мов ластівка, а з ним іще сотня нових феніксів. Але, як Папуга і попереджав, тут було трохи небезпечно, бо коли котрийсь фенікс згоряв, розсипався і падав у гніздо, іскри й жар розліталися навсібіч і з шипінням падали в річку довкола човна.

— О, як гарно, Папуго, — вигукнула Пенелопа, спостерігаючи за малятком-феніксом, який із величезними зусиллями відштовхнувся від свого вогненного гнізда, злетів і почав кружляти над долиною, осяйний і прекрасний.

— Я ніколи не бачив такої краси, — сказав Пітер. — Виходить, що постійно котрийсь зі старих феніксів перетворюється на попіл, який падає в гніздо і стає новим феніксом?

— Ну, насправді це одна й та сама пташка, — відповів Папуга. — Вони це називають метаморфозою. Ось чому Г. Г. подарував їм цю долину. Як бачиш, їхня кількість не змінюється. Вони живуть п’ятсот років, а тоді спалюють себе, як ти вже бачив, і відроджуються знову. Тут вони створюють прекрасне видовище і не завдають ніякої шкоди своїй країні. Харчуються переважно нектаром. Напрочуд гарні створіння.

Хоча наші сміливці трималися посередині річки, все одно відчували жар від полум’я феніксів. Через долину вони пливли приблизно півгодини, а тоді річка знову почала поступово звужуватись.

— Обережно, — стривожено сказав Папуга, — тут украй небезпечне місце. Зараз будуть ще одні пороги, а потім знову спокійна течія. Якщо ми тут втримаємось, далі все буде гаразд.

— Ти все закріпила, Пенні?! — запитав Саймон.

— Так, — відповіла дівчинка, — все. Тільки не знаю, що робити з речами в клітці.

— О, з ними нічого не треба робити, — заспокоїв її Папуга. — У мене там усе зафіксовано навіки.

Поки вони розмовляли, їхній човен зносило все ближче до берега, і цього не помітили ні Пітер, ні Саймон. На березі, над самою водою, у величезному гнізді сидів спопелілий фенікс із розпростертими крилами. Раптом човен черкнув об берег просто біля його гнізда.

— Агов! — гукнув Пітер. — Обережно!

— Відштовхнись, відштовхнись мерщій, — закричав Саймон, спостерігаючи за величезним птахом із попелу, що височів над ними.

Але було вже пізно. Гіганьський фенікс уже почав обвалюватись і з моторошним «в-вух-х-х» упав у гніздо і частково в човен, засипаючи його гарячим попелом і різнобарвними іскрами.

— Веслуй на середину річки, давай, на середину! — кричав Саймон. — Швидше, швидше!

Пітер і Саймон чимдуж веслували подалі від берега, але в човні було повно гарячого попелу, він пашів і димів, і нічого вже не можна було вдіяти. Раптом — «бах!», а тоді «ш-ш-ш-ш» — мандрівники відчули, як човен м’якне і здувається під ними.

— Обережно! Стережись!

Течія підхопила човен, який спускався на очах, закрутила його, потягла вниз і раптом… човна під ними не стало… Пенелопа впала у воду, її накрило з головою і понесло далеко-далеко, в темряву, шумовиння і ревище підступних порогів.

Розділ ІІІ. Місячні телята та єдинороги

Пенелопа отямилася й побачила, що лежить на піщаному березі у Пітера на колінах. Саймон тривожно схилився над нею, розтираючи їй руки, а Папуга ходив туди-сюди і бурмотів щось під ніс.

— Вона опритомніла, — з виразним полегшенням сказав Саймон.

— Як ти, Пенні? — схвильовано запитав Пітер.

— Пенелопо, дорогенька, скажи щось, — попросив Папуга, зазираючи їй в очі заплаканими очима. Його яскраве пір’я промокло наскрізь.

Усі були такі сумні й стривожені, що Пенелопа мало не розсміялася.

— Зі мною все гаразд, як же інакше? — сказала Пенелопа, сіла і відразу відчула жахливу втому і головний біль. — Просто почуваюся так, ніби випила піврічки і мене потовкло об пороги.

— Надзвичайно влучний опис, як на мене, — вигукнув Папуга. — Це достеменно те, що з тобою і сталося.

— Де ми? — запитала Пенелопа озираючись.

— Ну, коли човен потонув, нас протягнуло течією через пороги, — сказав Пітер. — Ти застрягла між якимись скелями під водою, тож нам із Саймоном довелось пірнати за тобою. Ми якось витягли тебе і разом допливли до берега.

Берег, на якому вони опинилися, довгий і вузький, завширшки з річку, тягнувся вздовж течії скільки сягало око. Туди ж, усім на подив і втіху, викинуло і їхні речі разом із непотрібним тепер човном.

— Що ж нам робити без човна? — озвався Саймон.

— Усе можна буде полагодити, коли ми відшукаємо місячних телят, — нервово кинув Папуга.

— Що це за місячні телята? — поцікавилась Пенелопа, марно силкуючись викрутити свій одяг.

— Не знаю, — відповів Пітер, — Папуга постійно згадує про них, ніби ми приїхали сюди лише заради місячних телят.

— Мій любий Пітере, — церемонно мовив Папуга, — якщо я скажу, що місячні телята — це, безперечно, один із найважливіших здобутків генія Г. Г. і що вони, поза сумнівом, найважливіші тварини для сільського господарства й економіки країни Міфології, то ти зрозумієш, чому нам конче потрібно їх знайти?

— Ні, — відповів Пітер.

— Ти винятково нетямущий хлопець, — розсердився Папуга. — Зараз я полечу від вас шукати череду місячних телят. Будь ласка, почекайте мене тут.

З цими словами Папуга гордо зайшов у мокру клітку і відчинив буфет епохи Людовіка XV.

— Якщо ти полетиш мокрісінький — точно застудишся, — пророкувала Дульчібелла. — І взагалі, у твоєму віці шкідливо літати, тим більше так далеко.

— Тихо будь, — обірвав її Папуга. — Ти, здається, моя співачка і господиня, а не наглядач і ментор. Куди ти поділа мою підзорну трубу?

— Вона там, де ти її поклав, — у шафі. І ти не маєш права так зі мною розмовляти. Я гарую тут із ранку до ночі, і яка мені за все дяка? Га? А ти тільки те й робиш, що намагаєшся нас потопити і додаєш усім зайвого клопоту. Поглянь лишень на нашу клітку. Вона вся мокра, килим пропав… Доведеться сушити ліжко. Але хіба це тебе хвилює? Ні! Тобі в голові тільки льотання тут і там зі своєю підзорною трубою. У твоєму віці пора вже й порозумнішати. А ти поводишся, наче якийсь жовтодзьоб.

Нарешті, перебравши цілу колекцію дивного одягу і всіляких дрібничок, Папуга дістав із шафи гарну підзорну трубу в мідній оправі й обережно затиснув її в дзьобі.

— На рожвідку, — не зовсім чітко сказав він дітям. — Шкоро повернушь. На вашому мішчі я б тим чашом пошнідав.

Після такої настанови Папуга злетів, і його крила в сонячному промінні мінилися всіма кольорами веселки. Пенелопі сподобалась підказка про сніданок, до того ж ніхто не знав,