Читати книгу - "Таємний посол. Том 2"

Йому на плечі лягла Романова рука.

— Не журися, брате! Журбою горю не поможеш.

Поруч стали Спихальський і Гурко. Обидва суворі, заклопотані. Горе товариша гострим болем віддалося і в їхніх серцях.

— А й справді, Арсене, годі журитися, — тихо промовив ніжинець. — Давайте краще гуртом поміркуємо, що його робити.

— Що ж тут виміркуєш? — з розпачем у голосі озвався Звенигора.

— Холера ясна! Прецінь ми в гіршому становиську бували. Згадай, друже мій! — вигукнув Спихальський, намагаючись зобразити на обличчі подобу веселої усмішки, щоб підбадьорити друга. Але усмішка вийшла бліда, вимушена. — І виплутувалися з нього!

— То, пане–брате, було зовсім інше, — відповів за Арсена Роман. — Там ми думали тільки самі за себе. А тепер…

Вони не помітили, як позаду, на тому місці, де раніш стояв солом’яний погрібник, а тепер лежала купа чорного попелу, тихень–ко піднялася обгоріла ляда і крізь вузеньку щілинку на них глянули чиїсь очі. Спочатку вони довгенько призвичаювалися до світла, а потім спалахнули радістю. Ляда з грюкотом відчинилася — і з темної ями показалася простоволоса скуйовджена голова Яцька.

— Арсене! — радісно виглянув хлопець і, вистрибнувши з погреба, кинувся в обійми друзів.

— Яцьку! — Арсен притиснув його до грудей. — Ти живий? А де ж наші?.. Що з ними?

Козак з надією дивився на погріб, ніби чекав — чи не з’явиться звідти ще хто–небудь? Та Яцько, перехопивши той погляд, сумно похитав головою.

— Ні, ні, там нікого більш немає… Татари всіх забрали — погнали за Дніпро…

— Отже, живі?

— Так, живі…

— А ти ж як?

— Я втік по дорозі… До вечора сидів у яру. А потім повернувся до хутора і заховався в погребі. Накидав туди соломи, намостив собі гніздо. Там хоч і темно, зате досить тепло… Я знав, що ви повернетеся сюди…

— Спасибі тобі, Яцьку… Тепер розповідай усе докладно.

Хлопець почав розповідати. Всі слухали мовчки, не перебиваючи і не перепитуючи. Тільки коли він згадав імена Многогрішного та Яненченка, Арсен швидко перезирнувся з товаришами і з досадою похитав головою, ніби казав: як жаль, що ми дозволили полковникові вислизнути з наших рук!.. Звістка про те, що всіх хуторян татари погнали не в неволю, а на переселення в Корсунь, трохи підбадьорила козаків, і коли Яцько закінчив свою розповідь, вони почали жваво обговорювати становище.

— Ось тепер ясно, — сказав Спихальський. — Ми повинні їхати до Корсуня і визволити наших… Тільки що робити з Яцьком? У нього ж немає коня…

— Хто сказав, що немає? — образився хлопець. — У лісі в мене прихований добрячий кінь! Тут їх чимало блукало після боїв… Тож я впіймав одного біля стіжка на лузі і прив’язав у лісі, подалі від стороннього ока…

— Ну, тоді ти зовсім файний хлопак! Я тебе все більше поважаю, Яцьку! — І Спихальський поплескав хлопця широкою долонею по спині. — Друзі, не можна гайнувати часу — рушаймо в путь!

— Чекай, чекай, пане Мартин, — охолодив гарячого поляка Гурко. — Давайте поміркуємо, що будемо робити в Корсуні…

— Як то що? — надувся Спихальський, який не терпів, коли не погоджувалися з його думкою. — Визволимо Златку, Стеху… Всіх інших…

— Учотирьох?

— Чому вчотирьох? — образився і Яцько. — А я?

— Так, так… Пробач, Яцьку, — серйозно сказав Гурко і зразу ж додав: — Навіть і вп’ятьох ми там, на мою думку, мало що втнемо. Потрібні значно більші сили…

— Я теж про це думаю, — сказав Роман. — У Яненченка сотні татар…

Арсен мовчав, розуміючи, що останнє слово за ним. У першу хвилину він ладен був на крилах летіти вслід за своїми, щоб допомогти їм, але слова Гурка примусили його задуматись. Справді, що вони вп’ятьох зроблять? Та й припасів у них на дорогу немає ніяких — ні сухарів, ні сушеного м’яса, ні сала. Навіть пороху та набоїв обмаль. Разом з тим серце його розривалося від думки, що Златка в руках людей, які не звикли рахуватися з дівочою красою і молодістю. Для них це був товар, що цінився на східних ринках якнайдорожче.

Він вагався.

— Що ж ви радите, батьку Семене? — спитав Арсен.

— Важко тут що–небудь розумне радити, — відповів Гурко. — Вірніше — не важко, а страшно… Щоб не помилитись…

— І все ж ми повинні на щось зважитись.

— Безперечно… Оскільки я гадаю, що вп’ятьох ми не зарадимо лихові, то нам треба негайно мчати на Січ. Якщо, звичайно, у вас там є друзі, які виявлять бажання допомогти вам…

— Друзі є.

— От і добре. Поїздка на Січ, а потім до Корсуня займе не більше десяти днів… Хай навіть два тижні… Але ж ми звідси теж будемо добиратися до Корсуня днів п’ять… Тож за цей час, треба сподіватися, з твоїми рідними, Арсене, нічого не трапиться. До того ж не забуваймо, що з ними Якуб, Младен і Ненко. Мені здається, вони знайдуть якийсь спосіб вступитися за Златку і всіх інших…

— Я теж на це сподіваюся, — погодився Арсен. — А як ти думаєш, Романе?

— Без запорожців нам не обійтися, — коротко відповів дончак.

— Ну, якщо так, тоді погодуймо коней — і гайда в дорогу! Шлях неблизький, а час не жде.

ПАЛІЙ

1

Заметена снігами Січ здавалася подорожнім зовсім безлюдною. На майдані — жодної живої душі. Біля церкви, біля військової канцелярії та зброярні, де завжди товклися ті, кому нічого було робити, — теж нікого. Тільки на вежах бовваніли вартові та з широких мазаних бовдурів над приземкуватими куренями ліниво тягнулися в імлисто–сизе небо голубі ранкові дими.

В Арсена упало серце: невже нікого з близьких друзів не застане в Січі? Невже всі розбрелися по теплих, ситих закутках? Він знав, що у фортеці зараз досить голодно. За роки війни вичерпалися запаси хліба, козацькі господарства занепали, з України підвозу майже ніякого, і братчики, у кого була власна хата–зимівник або