Читати книгу - "Казочки-анекдоти, Сергій Кузнєцов"

- Давай.

- Ні… нехай лежить на майбутнє, знадобиться.

- Ти маєш плани на майбутнє? – здивовано спитав Андрюха. – Що ж таке особливе ти збираєшся зробити?

- Розширюватиму житлову площу. Землянка тісна, треба прокопати ще вглиб та вбік. І зроблю ще одну лежанку. Комфорт – така річ, про нього треба думати завжди, незалежно від результатів полювання, – сказав я зі значенням, поклавши ногу на ногу.

Обличчя Андрюхи стало запитальним. Всі замовкли, дивлячись на мене з деяким здивуванням. А я при цьому спокійно дістав з кишені на кріслі старий шкіряний шоломофон і повільно вдягнув його собі на голову. Шоломофон я не давав в руки нікому! Потім з видом волхва, який священнодіє, під’єднав його до горішкового роз'єму комунікації крісла. Шоломофон мовчав, звуки в ньому не з'явилися, приймач не працював, електроживлення не було. А колись у цих навушниках жили голоси... Але я продовжував загадково зсовувати брови.

- Батю, ти шаман ... ти знаєш те, що я ніколи не пізнаю, – син дивився на мене вже не самовпевнено, а шанобливо. – Я теж хочу бути шаманом і знати все, – з цими словами він узяв з кута бубон і почав бити в нього, задумливо розгойдуючи головою і довільно змінюючи ритм. Звуки бубна нагадали мені колишній спів радіоефіру. «Дуже схоже на морзянку», – подумалося з сумом.

Потім я зняв з вогню смаженого ховраха та урочисто поклав його на дзеркало антени радіолокатора, яке стояло на блоці приймача посеред землянки як круглий стіл: «Їсти подано!»