Читати книгу - "Слідами дощу, Taras Havrysh"

Анна нахилилася ближче.

— Давай по-чесному. Ми знаємо, що ти напав на цю дівчину. Це вже доведено. Питання в іншому: ти тільки цього разу вирішив "прогулятися з ножем", чи це не вперше?

Чоловік насупився.

— Ви на що натякаєте?

— Натякаємо, що, можливо, це не перший випадок.

Затриманий нарешті відвів погляд, трохи заметушився.

— Я не знаю, про що ви говорите…

Артур зітхнув, закрив теку, відкинув її на стіл.

— Добре, — сказав він. — Досить грати в мовчанку. Є одне просте питання. Де ти був минулої середи під час грози?

Чоловік зупинився.

Анна помітила, як у нього сіпнувся м’яз на щоці.

— Я вдома був.

— Сам?

— Так.

— Є хтось, хто може це підтвердити?

— Ні.

Анна і Артур знову перезирнулися.

— Отже, — підсумував Артур. — Ти не маєш алібі, був із ножем уночі під дощем і напав на дівчину. Звучить знайомо.

Затриманий помовчав.

— Це ще нічого не доводить, — буркнув він.

Анна піднялася, мовчки відчинила двері.

— Подивимось, чи погодиться з тобою прокурор, — сказала вона.

Артур зітхнув, встав і вийшов слідом.

Коридор відділку. Осмислення

Анна зупинилася біля вікна, заклавши руки за спину.

— І що ти думаєш?

Артур потер підборіддя.

— Думаю, що це не наш клієнт.

— Чому?

— Бо він тупий.

Анна посміхнулася.

— Це аргумент?

— Цей ідіот, може, й маніяк, але не той, кого ми шукаємо. Він діє імпульсивно. Наш же — обережний, розумний, холоднокровний.

Анна кивнула.

— Так, це було б занадто просто.

Вона відчувала, як у грудях знову розливається це гнітюче почуття.

Маніяк усе ще на волі.

І він, мабуть, зараз спостерігає за ними.