Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Спочатку все було, як завжди: спокійно, затишно, тихо.
Мамин голос звучав повільніше, ніж завжди. Її серце билося якось не так — уривчасто, ніби щось шукало.

А потім — біль.
Великий. Гострий. Як хвиля, що накриває все.
Я ще не вмів розуміти, що відбувається, але відчував: щось ламається.

Мама затиснула живіт руками й прошепотіла:
— Ні… ще рано… будь ласка, тримайся...

Я відчув, як її тіло стискається, як серце б’ється, якесь беззахисне і розірване страхом.

А потім — нові звуки.
Світлі, холодні. Лікарі. Їхні голоси не були лагідними. Вони були короткими, точними, мовчазними.
І ця тиша — тиша, в якій ніхто не сміявся, не радів, не вірив — вона тиснула сильніше, ніж усе.

Я згорнувся. Я не рухався.
Бо навіть у цій темряві я відчував, як мама бореться за нас.
Вона стискала кулаки. Мовчала. Плакала.
Але не відпускала.

— Ти маєш жити, — прошепотіла вона мені тоді. — Навіть якщо я зламаюсь — ти ні.
— Ти маєш побачити цей світ.

І тоді, крізь біль, крізь страх, я штовхнувся. Один раз. Дрібно. Слабо. Але це було моє «я тут».
Її пальці стиснули живіт сильніше.
І вона сказала:
— Він живий. Я знаю. Він сильний.

І щось змінилося.
Світ не став легшим. Але він став тихо вірити.