Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"

Скаробіус з’явився тоді, коли ніч ще не вирішила, чи бути їй ніччю. Його плащ шелестів, як сухі сторінки. Пальці — довгі, як забуті шляхи, — тримали дзеркало. Воно було розбите, але не розсипане.

"Усе, що розбите, пам’ятає, яким було цілим", — шепотів він, дивлячись у скалки.

У дзеркалі не було його обличчя. Лише інші — ті, що колись його бачили. Друзі. Вороги. Тукіус, Аурік, навіть Грендел. Але найчастіше там з'являлась Містін.

Він провів пальцем по одній із тріщин.

— Вони думають, що я злодій минулого. Але я лише його архіваріус, — мовив він.

І тоді в дзеркалі з’явилось зображення дверей — тих самих, які давно були замуровані в місті, де сонце сходить лише раз на рік. Він посміхнувся — майже людськи.

— Якщо вони туди підуть, кожен побачить себе. Але не той, ким є… а тим, ким боїться бути.

Він сховав дзеркало за плащ.

— Настав час відкривати спогади. Навіть тим, хто їх зрадив.

Скаробіус пішов — не торкаючись землі, як привид. Його кроки залишали сліди… тільки в пам’яті.