Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Містін сиділа на даху старого вежового будинку, де вітри співали про те, що забули люди. В її руках була нитка — тонка, як промінь місяця, срібляста і майже невидима. Нитка велася кудись у темряву.
"Шепіт — це теж відповідь", — думала Містін.
Її очі, світлі й глибокі, ловили рухи, яких ніхто не бачив. Вона була пов'язана з усіма, але нікому не належала.
Нитка здригнулася в її пальцях.
Десь далеко Аурік заговорив забутими іменами. Десь Скаробіус розбив ще одне дзеркало. А в іншому кінці нитки — Тукіус стояв перед вибором, від якого залежала вся дорога.
Містін закрила очі.
"Я не можу втручатися. Але я можу бути поруч."
Вона торкнулась нитки губами — і послала сигнал. Невидимий. Беззвучний. Прямо в серця тих, хто ще міг чути без слів.
— Ми разом, навіть коли окремо, — шепнула вона в темряву.
У відповідь нитка теплішала, як від доторку живої руки.
Містін посміхнулась. Маленькою, сумною посмішкою.
А потім зникла, розчинившись у повітрі так само тихо, як з’явилась.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісня туману, Ліанна», після закриття браузера.
