Читати книгу - "Алтин-толобас"

можна купити в магазині, а зовсім особливими, виготовленими на спеціальне замовлення за 399 фунтів стерлінгів. Власне, навіть і не ковзани, а черевики на пористій платформі, у п'ятисантиметровій товщі якої таїлися коліщатка з титанового сплаву, дуже міцні та напрочуд вертляві. Коли Ніколасу спадало на думку перейти з чинного кроку на невагоме ковзання, він присідав навпочіпки, повертав маленькі важільці на задниках диво-взуття, і в нього, як у бога Гермеса, на ступнях виростали маленькі крила. В рідному місті Фандорін нечасто користувався автомобілем чи громадським транспортом — дивовижні черевики могли в лічені хвилини домчати його куди завгодно в межах Центрального Лондона. Не страшними були ні пробки, ні штовханина в метро. Та й для здоров'я корисно.

У Москві ж, яка вразила гостя столиці кількістю машин і недисциплінованістю водіїв, їздити транспортом, здається, було безглуздим — поїздка до архіву на таксі зайняла б куди більше часу й навряд чи вийшла б такою приємною. «Зовсім незрозуміло, — думав магістр, — як можна в мегаполісі з десятимільйонним населенням обходитися без дворівневих автострад?»

Ніколас читав багато цікавого про московський метрополітен, станції котрого навіщось побудовано у вигляді помпезних палаців, але недоладно було б починати знайомство з містом, про яке стільки чув і читав, з підземки.

Тому, вийшовши зі свого готелю (некрасивий скляний паралелепіпед, який до неможливості псував вигляд Тверської вулиці, та й номери гірші, ніж у поганенькому «бед-енд-брекфасті»), Ніколас побіжно глянув на червону стіну Кремля (потім, це потім) і рушив за картою в південно-західному напрямку. Промчав по Моховій вулиці спершу повз старий університет, де навчалися принаймні четверо Фандоріних, потім повз новий, де за Івана Грозного розташовувався Опричний двір. Задерши голову, подивився на кам'яну табакерку дому Пашкова — півтора століття тому тут була 4-та чоловіча гімназія, котру закінчив прадід Петро Ісакович.

Напроти заново відбудованого храму Христа Спасителя (сер Олександер завжди говорив, що ця голова велетня спотворювала образ Москви своєю неспівмірністю і що єдина добра справа нових руських — висадження в повітря цього страхітливого творіння) магістр пригальмував і визнав, що собор йому, мабуть-таки, подобається — за двадцяте століття будинки в місті підросли, й тепер масивний золотий шолом уже не виглядав як сторонній предмет.

Слід сказати, що настрій у Фандоріна був піднесеним, йому сьогодні взагалі все подобалось: і лагідна погода, й голосне дихання Першопрестольної, й навіть похмурі лиця москвичів, які несхвально поглядали на стрімкого ковзаняра.

Серце дзвеніло й тріпотіло від передчуття дива. В кейсі лежала ліва половина дорогоцінного листа, котрій незабаром належало з'єднатися зі своєю відсутньою частиною, здавалося, навіки втраченою. Хоча чому «здавалося»? Її й так було втрачено навіки — на цілих три віки. В Ніколаса було сьогодні подвійне свято: як у історика і як ув останнього в роду Фандоріних.

Чарівний день, воістину чарівний!

Учорашні події згадувались як прикре непорозуміння. Де був морок, насланий на мандрівника злою силою, щоб перевірити, чи несхибний він у своєму намірі досягти поставленої мети.

* * *

Учора дрімучий і ворожий ліс, який оберігав підступи до зачарованого граду, зімкнувся такою неприступною стіною, що лишалося тільки впасти у відчай.

Виявивши, що кейс, сховище всіх цінностей, зганьблено й випотрошено, магістр сяк-так повернув до життя товариша по нещастю, і обидві жертви газової атаки кинулися до купе провідника. Той сидів, пив чай і розглядав у чорному склі відображення свого непривабливого лиця.

Відіпхнувши Ніколаса плечем, містер Калинкінс закричав:

— На нас напали бандити! Це міжнародний тероризм! Мене й оцього британського підданого отруїли нервово-паралітичним газом! Викрадено гроші й речі!

Провідник ліниво повернувся, позіхнув.

— Це запросто, — сказав він, дивлячись на пасажирів без усякого інтересу. — Пошаливают. (Знову це слово, що не перекладається на жодну з відомих Ніколасу мов!) Залізниця за стирене відповідальності не несе. А то з вами, лохами, по миру підеш.

— А де двоє молодиків у спортивних костюмах, з якими вас бачив містер Фендорайн? — запитав сметаноторговець, впиваючись поглядом у дивно холоднокровного служителя. — В якому вони купе?

— Які ще молодики? — ліниво здивувався провідник. — Ні з ким я не розмовляв. Бреше твій містер. — І знову повернувся до свого відображення, поскаржився йому: — Хльобала роззявлять, козли. Пиши потім пояснення. Ідіть до чергового міліціонера. Він у третьому вагоні, ага. І дверці причиніть, дме.

До міліціонера латиш не пішов — сказав, марна річ, так що довелося Ніколасу вирушати до представника закону самому.

Лейтенант, якого Фандорін виявив у купе у провідниці третього вагона, спочатку й справді ніяких заходів уживати не хотів.

— Зрозумійте, за годину й десять хвилин потяг зупиниться у Пскові, — пояснював йому Ніколас. — Там злодії зійдуть, і відшукати вкрадене буде вже неможливо. Треба просто пройти по составу, і я упізнаю цих людей. Я певен, що це вони.

Обтяжлива розмова тривала досить довго, й було видно, що користі від неї не буде. Не мав англієць таких аргументів, через які міліціонер застебнув би ґудзики на мундирі, надів портупею та й вирушив обходити всі тринадцять вагонів замість того, щоб випити по четвертій і закусити.

Виручила довготелесого іноземця провідниця, підтвердивши тим правоту класичної літератури, що приписує російській жінці жалісливе та чуйне серце.

— Та буде тобі, Валь, ну чо' ти, не гноїсь, — сказала нездорово повна й хімічно завита правнучка некрасовських жінок. — Бачиш, біда в чоловіка, сходи. А я тим часом огірочків покришу, редисочку поріжу.

Спортивні молодики виявилися в шостому купе четвертого вагона, сусіднього з Ніколасовим. Їхали вдвох, ляпали по столу заяложеними картами. На столі стояли пивні пляшки.

— Це той самий костюм, — показав Ніколас лейтенантові на синій рукав із білою смугою. — Я переконаний.

— Документики пред'явимо, — суворо наказав міліціонер. — І речі теж. Маю заяву від іноземного громадянина.

Той, що старший, розвів руками:

— Які речі, командир? Ми з Серьогою в Неворотинській сіли, у Пскові виходимо. Ось, диви — два лящі в кишені, сигарети.

Слід оддати лейтенанту Валі належне: явно порушуючи права особистості та посадові інструкції, він обшукав купе, й навіть самих молодиків, але, крім двох в'ялених рибин, пачки «LМ», насіння та дріб'язку, нічого не виявив.

— Ну що? — запитав Валя в коридорі. — Далі підемо чи як?

— Я знаю! — вигукнув Ніколас. — Вони у змові з провідником із мого вагона! І речі напевно теж у нього! А в Пскові він їм передасть украдене, й вони вийдуть.

— Ні, — відрізав міліціонер. — Провідника шмонати не буду, собі дорожче. — І, поміркувавши, додав: — Без ордера не положено. Ви ось що, містере. Пишіть заяву, а потім у третій мені піднесете. Бувайте.

І Ніколас лишився