Читати книгу - "Алтин-толобас"

Час, час добігав кінця! До зупинки у Пскові лишалося не більше чверті години. Можна було, звичайно, зайняти пост у тамбурі й спробувати застукати підлого провідника на гарячому — коли той передаватиме здобич спільникам. Але що, коли в них придумано інакше? Скажімо, тицьне через відчинене вікно комусь, хто заздалегідь чекає на пероні, а Ніколас так і буде стовбичити в тамбурі.

«Міркуй, міркуй, — наказав собі магістр. — Упустиш лист Корнеліуса, більше його не побачиш. І ніколи собі цього не простиш».

Подумав хвилин п'ять, і з'явилась ідея.

Іще стільки ж пішло на гортання фольклорного записника та заучування деяких аргоїзмів з розділу «Маргінальна лексика».

Коли у вікні зачастили жовті вогні, даючи зрозуміти, що потяг перетнув межу чималенького міста, Фандорін без стуку відчинив двері службового купе, увійшов і нахилився над сидячим провідником.

— Ну що, містере, відшукав барахольце? Та ти пошукай ліпше. Може, сам куди запхав та забув? Із цього діла буває. — Нахаба клацнув себе по горлянці й спокійно посміхнувся, здається, цілком певний у своїй безкарності. — Вийдіть-но, громадянине. До станції під'їжджаємо. Гоу, гоу, шнель!

Ніколас поклав неприємному чоловікові руку на плече, міцно стиснув пальці й вимовив співучим голосом:

— Борзеешь, вша поднарная? У папы крысячишь? Ну, смотри, тебе жить. [ «Борзеть» = втрачати відчуття міри, зариватися; «вша поднарная» (образл.) = нижча ієрархія тюремних ув'язнених; «папа» = шанована людина, злодій у законі; «тебе жить» (погрозл.) = тобі не жити.]

Справлений ефект був певною мірою схожим із реакцією містера Калинкінса на виконання англійцем пісні про Батьківщину, тільки, мабуть, разів у двадцять сильнішим. Ніколас ніколи не бачив, щоб людина миттєво робилася білою як крейда, — він завжди вважав, що цей вираз належить до галузі метафористики, одначе ж провідник і справді раптом зробився зовсім білим, навіть губи набрали світло-сірого відтінку, а очі заморгали часто-часто.

— Братан, братан… — заплямкав він губами та спробував підвестися, але Фандорін стиснув пальці ще сильніше. — Я ж не знав… В натурі не знав… Я думав, лох заморський. Братан!

Тут згадалася ще парочка доречних термінів із записника, які Ніколас успішно і вжив:

— Сыскан тебе братан, сучара. [ «Сыскан» = співробітник карного розшуку, ширше — міліціонер; «сучара» (презирл.) = злодій, що підтримує контакти з міліцією.]

Зараз важливим було не сфальшивити, не помилитись у вживанні слів, тому Ніколас нічого більше не говорив — просто простягнув до носа лиходія розкриту долоню (другу руку, як і до того, тримав у нього на плечі).

— Ну?

— Щас, щас, — заметушився провідник і поліз кудись під матрац. — Все цілісіньке, у найліпшому вигляді…

Оддав, оддав усе, вкрадене із кейса: і документи, й портмоне, й ноутбук, і, найголовніше, безцінний конверт. Заразом повернув і вміст гаманця містера Калинкінса.

Відьомський ліс похитнувся перед рішучістю поборника і розступився, пропускаючи його далі.

Можна було пояснити те, що сталося, й інакше, не містичним, а науковим способом. Професор колоніальної лінгвістики Розенбаум завжди говорив студентам, що точне знання ідіоматики та прецизійне дотримання нюансів мовного етикету стосовно оказійно-побутової й станово-поведінкової специфіки конкретного соціуму здатне творити чудеса. Воістину лінгвістика — королева гуманітарних дисциплін, а російська мова не має собі рівних за лексичним багатством та багатобарвністю. «Ти одна мені підтримка та опора, о велика, могутня, правдива й вільна російська мово! — думав Ніколас, повертаючись до купе. — Не можна не вірити, щоб таку мову не було дано великому народу».

* * *

На територію архівного містечка, вмістилища державної та культурної пам'яті Російської держави, Ніколас ступив зі священним трепетом — дух перехоплювало при думці про те, які скарби зберігаються за цими сірими стінами з підсліпуватими щілиноподібними віконцями, й десь там, тепер уже рукою подати, сірий аркуш, на котрому Корнеліус фон Дорн виводив буквиці чужою, нещодавно опанованою мовою.

Після півгодинного стояння в черзі за пропуском і скрупульозного огляду, якому постовий міліціонер, у бронежилеті й з автоматом, піддав кейс відвідувача, Фандорін врешті опинився в Центральному архіві стародавніх документів. Для цього довелося перетнути затишний, тінистий двір і потім попетляти між цегляних штабелів, бочок із фарбою і величезних котушок кабеля — у будинку тривав ремонт.

Його слід було б зробити років на п'ятдесят раніше — це Ніколас зрозумів, коли підіймався широкими сходами, в давні часи, мабуть, величними, а тепер сумно зубожілими: мармурові сходини стерлися, перила облупилися, від статуй і дзеркал, котрі колись прикрашали прогони, лишилися тільки порожні ніші та сиротливі постаменти.

Було зрозуміло, що архів уражено гіршою із хвороб, які тільки можуть спіткати наукову установу, — катастрофічними злиднями, а то й цілковитою відсутністю фінансування. Фандорін співчутливо огледів розсохлі шухляди каталогу, з'їдені міллю штори на високих вікнах, дірявий лінолеум і зітхнув. Недарма частенько говорив сер Олександер, що життя нових руських було б куди більш терпимим, якби вони поважали минуле своєї країни. А минуле перебувало саме тут, у цих старих стінах — ніс магістра історії, чутливий до запаху Часу, відразу вловив непідробність цього магічного аромату.

Навіть у кабінеті директора меблі були обшарпані та убогі.

Станіслав Кіндратович Вершинін, медієвіст із світовим іменем, зустрів британського колегу з усією можливою гостинністю.

— Як же, як же, пам'ятаю ваш запит, містере Фандорін, — сказав він, садовлячи гостя у витерте до білястості шкіряне крісло. — Половина документа, знайдена в Кімрах, так?

— У Кромешниках, — виправив Ніколас, шанобливо дивлячись на сократівську лисину автора коментарів до «Вичегодського літопису».

— Так-так, у Кромешниках. Підвал Матфеєвських палат, пам'ятаю.

Директор зняв трубку чорного телефону (такий апарат у Лондоні можна було зустріти лише в антикварному магазині), покрутив диск.

— Максиме Едуардовичу, голубчику, чи не могли б ви до мене зайти? — запитав Вершинін, лагідно всміхаючись невидимому співбесіднику. — Приїхав англійський дослідник містер Фандорін… Так-так, із приводу кромешниківської знахідки. Пам'ятаєте, ми відповідали на запит?.. Ну от і чудово.

Поклавши трубку, пояснив:

— Максим Едуардович Болотников, головний спеціаліст відділу обробки. Все поповнення фондів проходить через нього. Прекрасний палеограф і, між іншим, блискучий знавець сімнадцятого століття. Зовсім іще молодий, а вже чотири монографії видав і докторську захистив по Тушинському Злодію, Марії Мнішек і Злодійчуку. Уявляєте, — Станіслав Кіндратович зі значенням підніс палець, — його до Стенфорда запрошували, на величезну зарплату — відмовився. Патріот! Це у нас нині рідкість. Вірить у Росію. Нове світило, можете вже мені повірити. Наш архівний Моцарт.

Архівний Моцарт щось не поспішав приходити на поклик начальства, і для заповнення паузи директор завів розмову про бідування своєї установи — очевидно, помітив, як іноземець поглядає на криві стелажі та ветхий килим.

— … А в минулому кварталі