Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Батько рибалив лише у вихідні. Взагалі був шахтарем. Неподалік від озера була неглибока копанка, брудна й тваниста, як усі шахти на світі. Батько пишався своєю роботою. Був високий, гарний, білявий. Говорив таким самим голосом і словами, як усі тати на батьківських зборах, але, коли мандрували кудись, на питання цікавих супутників у купе завжди охоче відповідав, що сам він шахтар. Син соромився і штовхав його ногою, батько тоді сміявся, ніби втнув добрий жарт. По багатьох роках у випадковому словенському готелі, після симфонії лагідних поглядів, хлопець одній ніжній та манірній дівчині збрехав, що він шахтар. Дівчина злякано подивилася на нього і зазначила, що внизу, під землею, купчаться тільки неосвічені люди. Він усміхнувся, дівчина відповіла йому тупим дерев'яним поглядом. Він же питав себе, як батькові вдавалося в правильний час і спосіб зачаровувати людей зізнанням, що він шахтар.

Із даху, якщо вірити старим казкам, цілий світ мало би бути видно, чи принаймні ту його частину, що цікава тобі. Хлопець до болю широко розплющував очі, але не бачив нічого. Усе, що міг зробити зараз — це забути страшну звістку, вдавати, що нічого не чув і не бачив, але дівчині та друзям уже все розповів. Їхні співчутливі погляди, дрібні знаки уваги та підкреслена лагідність перешкоджали його спробам забутися. Вони казали, що батько, можливо, і не помер, може, сталася помилка, але самі не вірили в це. Він вірив, і прагнув небагато, найнезначнішого, найменшого підтвердження, хоч би натяку, чого завгодно, тільки б настало полегшення, тільки б спуститися з даху і лягти в ліжко.

Якщо зараз почнеться велика, вееееелика злива — можливо, наповнить долину водою. У воді відіб'ється місяць. Під водою, захлинувшись і завмерши, лишиться місто. Виживуть лише артустановки, з яких це місто обстрілювали, та ілюзія про батька, який, можливо, пізно вночі у трухлявому човнику, не відводячи погляду від поплавка, видивляється свою форель.

Борода

Як порожня посудина, яку наповнюють перші краплі дощу, Юраєва голова лежала в багнюці. Солдати, не звертаючи уваги, проходили повз, а за три кроки сусіда Шимун копав свій двометровий рів, роздивляючись глину, що переливалася всіма кольорами веселки, з дивним відчуттям порожнечі в потилиці та з очищеною від страху підозрою, що його власна голова теж, ніби в'язниця-колодязь, зяйне пітьмою у всесвіт. Часом краєчком ока позирав туди, де якусь годину тому копав Юрай, подумки вимірював отвір, крізь який вилетів мозок, чудувався, які має правильні краї, наче їх формував управний гончар, пальцями виліпив з Богом даних пороху та води.

Дінка з іще двома жінками прийшла тільки проти ночі. Їх привели похмурі, бородаті люди в уніформах. Один підштовхнув ногою Юраєве тіло, процідив крізь зуби: «Це він?» Дінка кивнула головою і відвела погляд. Вони пішли, не озираючись, залишивши Юрая там, де лежав. З широко розплющеними очима, з малесенькою дірочкою на лобі, з руками, складеними на грудях, зі злегка привідкритим ротом, ніби вперше бачить на небі слід реактивного літака, дивується і хоче запитати: «Що це за диво?» Шимун охоче підійшов би до нього, закрив йому очі, щоб у них не лився дощ, але хтозна, як на це відреагують солдати, і хтозна, як виглядав би Юрай із закритими очима, яка картинка проявилася і як би вплинула на людину, що копає поруч.

Юрай чотири місяці переховувався в підвалі, сподіваючись, що станеться щось — або четники зникнуть, або він сам одного разу прокинеться десь далеко, хоча б на тому березі річки. Щодня його навідував Деян, поет, приятель із Клубу літераторів, який на честь війни натягнув шубару[23] на голову, відпустив бороду до пупа і завжди був п'яний. Обіймав Юрая і шепотів йому, відригаючи, що він все владнає, що скоро надійде час, коли той зможе спокійно ходити вулицями, як чесна й шанована людина. Та позаяк п'яниці схильні часто міняти погляди на світ, він тим самим тоном, із тією ж близькістю починав говорити, що був би чудовий гепенінґ, якби зараз, оцим ось ножем, на цьому-таки білому килимі, він, сербський поет, зарізав би хорватського поета. Потім описував Юраєве хрипіння, булькання крові, що розтікається кімнатою, аромат його душі, що б'ється між стін, шукаючи прочинене вікно, і вірш, який склав би з нагоди вбивства. Юрай нічого не відповідав, усміхався якимось лагідним ягнячим усміхом, а скам'яніла Дінка стояла збоку і чекала: або Деян піде, або станеться те, що статися мусить. Деянові врешті-решт набридало, він простягав руку Юраю, потім Данці [Дінці — так в оригіналі. (Прим. верстальника)], і йшов геть, гукаючи:

— Дейо вас береже і збереже, бігме! Кум та кума на дорозі не валяються!

Коли він ішов, Данка [Дінка] плакала, а Юрай гладив кінчиками пальців її плечі, але не мали що сказати одне одному. Деян, гадали вони, все-таки виконає котрусь зі своїх обіцянок. Або врятує їх, або заріже.

Одного дня група незнайомих бороданів увірвалася до підвалу. Дінку побили, а Юрая «мобілізували в робочий загін». Місяцями на першій лінії фронту, в десятку метрів від боснійських позицій, він копав рови. Часто міг розгледіти колір очей солдатів на тому боці, часом поривався з ними заговорити, але вони ховалися з головою в укриття, залишаючи його наодинці зі своїми стволами. Спершу він боявся, що його підстрелять, а потім збагнув, що таке не стається несподівано. Завжди буває якесь попередження, знак у небі, ранкове відчуття близької смерті, щось таке, що вирізняє судний день серед усіх інших.

Деян і далі навідував Данку [Дінку]. Приносив їй продукти і п'яно плів, що тільки він, і ніхто інший, врятує Юрая, бо ж знає, що Юрай теж врятував би його в цій війні, якби, не дай Боже, гору взяли усташі, а не четники. Дінка кивала головою, а він тоді пробував розважити її жартами. Одного разу, отак сміючись, запитав:

— Чи ти, кумо, дала би мені, якби я нашого Юрая витягнув з лайна?

Дінка відвела погляд убік, губи в неї тремтіли від люті, але не сказала нічого.

— Я ж, кумо, не сказав, що взяв би, але цікаво, чи ти дала б. Хочу знати, що ти за людина і чи тобі наш Юрай дорогий. Мені ось такий дорогий, що дорожче бути не може. Якби я знав, що таким чином його врятую — дав би тобі, не вагаючись, от