Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Він пішов, обіцяючи, що у разі потреби піде до Пале, аби тільки врятувати Юраєву голову, а вона хай не сприймає його жарти серйозно. Ми ж люди, не худоба.

Данка [Дінка] спускалася з гори, намагаючись збагнути, що її Юрая більше нема, що залишилася тільки глибока й темна діра, і на тобі — усміхнений Деян назустріч. Біжить угору, махає якимсь папірцем. Дінка тільки побажала, щоб він зник. Навіть не глянула на нього, навіть не чула, як на півслові замовк, говорячи, що от, з найвищого штабу… від потрібних людей… потрібний документ… Подумала лишень: як же він, Боже, доглядає ту свою бороду, чи з шампунем миє, чи просто полоще, коли вмивається вранці, як всі люди.

Чіко-Дурисвіт

У ясний день, якщо добре придивитися, на Іґмані видно правильну, ніби олівцем прокреслену лінію. Над нею сніг, а під нею сіро-зелений ліс. От, Армін там високо, де все біле, зі своїм загоном бореться проти Мітри Калпоша і якогось шинкаря з Вогощі, який має татуйованого Заґора[24] на лівому плечі та прізвисько Звір. Під час боротьби Армін інколи спускається нижче, туди, де все зелене, але каже, що хоч ріж його — а ніяк не збагне, де ж біле переходить в зелене і коли він перетинає лінію, переходячи з білого в зелене. А звідси коли дивиться, особливо як вилізе на верхівку Будаковича, поблизу Кожари, добре видно цю лінію, він і сам бачить, адже не дурний і не сліпий. Питаю його: Арміне, ти був отам нагорі, він каже — та був, бігме; тоді питаю, чи був отам внизу, а він каже — от дурний, як же можна бути нагорі, не бувши внизу; ну, тоді вже його питаю, чи був там, де лінія. Він спочатку мовчить, а потім каже, що не пам'ятає. Він такий, знаєш, трохи собі на умі, йому двадцять сім років, бореться з четниками, але, коли розповідає, ніколи не називає їх четниками — каже, що то червоні мундири, команчі, грабіжники з Ріо-Ґранде, каже, що так простіше пояснювати. Я от думаю, що це він мені так навмисне говорить, гадає, що я краще зрозумію. Каже: Гаруне, тобі дванадцять років, ти не знаєш, як це — коли ти поранений, а залишилося ще дванадцятеро червоних мундирів, яких треба вбити, тоді в останньому проблиску свідомості зловиш одного, вхопиш за ноги та й махаєш ним  довкола себе, повалиш решту одинадцять, і тільки тоді втрачаєш свідомість.

Армін сто разів був поранений, а має тільки один шрам. Каже, що має ще, та не хоче роздягатися. Бреше, я одного разу бачив, як він у дворі мився. Цілісінький. Коли я сказав йому про це, він розсердився, каже: Гаруне, між нами все скінчено, ти мене зрадив, а мусиш знати, що Роді ніколи не зраджував Блека. Виліз на паркан, закурив цигарку, дивитися на мене не хоче. Питає: знаєш, що буває, коли вовки з Онтаріо плачуть? Я нічого не відповів, а він знову питає. Мені незручно, і не знаю, чого хоче, і ніде не написано, що буває, коли вовки з Онтаріо плачуть. Кажу йому: Арміне, цього в коміксах немає, він махнув рукою, каже: малий, ти дурний іще, — і задивився на Іґман.

Наступного дня знову пішов у гори, туди, де зелено, потім за лінію, туди, де біле, боротися проти шинкаря, що на лівому плечі має татуювання із Заґором. Обіцяв мені, вже давно — як уб'є шинкаря, то здере в нього шкіру з плеча і подарує мені. Я можу вставити її в рамку і повісити на стіну, бо картинка краща за справжнього Заґора. Питаю його: а як ти, Арміне, знаєш, яке в шинкаря татуювання, якщо ти в одному окопі, а він в іншому. Армін сміється: малий, ти дурний іще, каже, що вони двоє вже п'ятнадцять місяців разом, знають одне одного краще, ніж Флеш Гордон і доктор Жарков, і вже навіть здаля роздивилися кожну дрібничку одне на одному. Знаєш, каже мені, той шинкар міг би бути моїм найкращим другом, якби, на жаль, я не мусив його вбити. Червоні мундири — такі ж люди, як ми, але їхня помилка в тому, що вирішили бути червоними мундирами. З другого боку, каже, якби не це, життя було б нудним, замість «Золотої серії» та коміксів «Луно маґнус» мав би ти чисті зошити, у яких малював би всяке лайно, сердечка зі стрілами і всяке таке. А мене гребе одне, і ти це зрозумієш, коли виростеш — що в одного червоного мундира татуювання із Загором на плечі. Говорить мені Армін, а я киваю головою, бо знаю — якщо перестану кивати головою або запитаю щось таке, як про ті шрами, він відріже «ти, малий, дурний іще» — і навіть дивитися на мене не схоче.

Армін бреше, що має всі комікси, і ще бреше, що знає всі випуски по номерах. Я йому кажу: Чіко-Дурисвіт[25], а він мені — 437. Тоді я біжу додому по Чіко-Дурисвіта, номер 239, а коли повертаюся, його вже нема. Ніколи не знаєш, куди піде, чи сидить в кафешці у Муче, чи пішов по воду для старої. Як спитаєш його — скаже, що бився деінде з тими червоними мундирами. Насправді я знаю, що йому просто соромно і за ті шрами, і за комікси, яких не має, і за номери, яких не знає, але я йому цього не кажу. Армін все-таки вояк, а з ними треба гарно поводитись. Я для нього працюю як логістична служба, приношу комікси, одного разу подарував нестріляну кулю, і йому було приємно. Поклав її в кишеньку сорочки і сказав: малий, цим я вб'ю Мітра Калпоша, три рази його тримав на мушці, але не було з того радості. А тепер я вискочу з окопу прямо перед ним, він тільки-но прицілиться — а я зніму його твоєю кулею. Нехай знають, що Роді знову врятував життя Блеку, а червоні мундири ніколи не захоплять Онтаріо і не пропливуть пароплавом вздовж нашої Міляцки[26].

Армін уже цілий місяць не повертається з Іґмана. Я хвилююся, щоб з ним нічого не сталося. Може, справді вискочив з окопу, а моя куля лишилася в іншій сорочці. Кожен з цих тридцяти днів був ясним, прийшла весна і сніг по всьому місту розтанув. Лінія на Іґмані рухається до вершини.