Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Комуніст

Іво Т. був і залишився комуністом. Останнього року перед війною, коли до влади вже прийшли національні партії, він вивів дружину з дітьми на газон під будинком, розпалив багаття й засмажив ягня. Ми дивилися на нього, як на примару. У білій сорочці й костюмі, з червоною гвоздикою в нагрудній кишені, голова задерта, як у Франца Йосифа, крутить собі той рожен. Ніби забув, що Першотравня більше не святкують. А жінка його й діти, так само при параді, сиділи на табуретках, не знаючи, куди подітися — витріщаються всі, хто йде повз, а дехто ще й слівце ущипливе докине. Іво Т. вдавав, що не бачить і не чує, а коли вже мусив побачити й почути — відповідав на боснійський манер, показував руку від кулака до ліктя.

Шістдесят-якогось року Іво Т. був обраний мером. Їздив на роботу на велосипеді, щоб не вирізнятися на тлі працівників. На холошах у нього завжди було видно сліди від прищіпки, а позаду — відбиток сидіння. Тільки в неділю запихав дружину з дітьми в салон «Тристача»[27] і повільно, щоб усі бачили, возив їх вулицею Гаврила Принципа й довкола Вітеза[28]. Та й «Тристача» того купив, щоб підтримати вітчизняну промисловість, а не так, як деякі, що купували «Мерседеси» й підтримували капіталізм. Ще й місяця не минуло, як Іво Т. подав у відставку. Усі дивувалися. Він тоді казав, що не може терпіти довкола себе злочинців.

А коли Тіто в лісах біля Бугойна убив гігантського ведмедя, Іво Т. сказав: «Шкода звірини, але хай би на ведмедеві й зупинився». Деякі потім казали, що він проти держави й народної влади, а він відповідав: «Якщо я зі спецслужбами міг упоратися, то з ведмежим полюванням точно раду дам». Вони не відповіли, похилили голови й пішли.

А коли Тіто помер, Іво Т. замкнувся у своїй спальні та й до ранку випив літр джину. Потім вишикував дружину Ружу, сина й доньку, і виголосив перед ними промову, щось на кшталт: «Старий помер, тепер не до жартів, сподіваюся від вас відповідальності й серйозності…» А коли на похороні всі вожді встали, коли Тіта опускали в могилу, Іво Т. також підвівся. Йому текли сльози, поки грав «Інтернаціонал».

А Ружа була побожна. Коли наближалося Різдво, вона все щось вигадувала: і пил по закутках повитирає, і штори поміняє, і до перукаря забіжить, і дітей причепурить, а він тільки супиться. Знає, у чім річ. За два-три дні до Різдва кликав її до себе й читав нотацію: «У моєму домі Різдва не святкуватимуть! Я одного разу визначився і не відступлюся. Глянь, скажуть, на комуніста — вдома в нього ціла Заґребська катедра! Якщо тобі так хочеться Різдва — збери дітей і хоч до своєї матері, а хоч до моєї йди. Святкуй, якщо тобі хочеться, а мене не приплітай». І Ружа збирала дітей, і одного року святкувала Різдво в матері, іншого — у свекрухи. Бувало, зазирав і сам Іво Т., ніби випадково. Вдягнений по-буденному, сяде за стіл, вип'є, закусить, привітає тих, що святкують, і наголосить: «Соціалізм гарантує свободу віросповідання».

Іво Т. до всіх, окрім злодіїв, був добрий. Коли йшов через Вітез, вітався з усіма однаково. Однаково любив і німців, і англійців, і американців. Навіть попри капіталізм. Ненавидів тільки японців. Ніхто не знав, чому. Якось його діти дивилися японський фільм по телевізору, а він заснув на стільці. Сидів лише на звичайному дерев'яному стільці, бо мав травму хребта, то йому завжди сильніше боліло, коли на щось розслаблено спирався. Хропе він отак, і тут як заволає якийсь самурай, а він як сіпнеться. І почав лаятися з телевізором: японці такі, японці сякі. Діти його заспокоювали. А він тоді: «Ет, мій Дарвіне, якщо людина від мавпи походить, то від кого ж тоді ті японці». Сказав і знову захропів. Потім у Вітезі всі сміялися.

Настала колективна мода всім записуватися югославами. Питали Іва Т., хто він такий, а він: «Та я, бігме, хорват». Колеги чудувалися, а він тоді їм каже: «Таким я народився, не можу цього змінити. Якщо вам не подобаюся хорватом, навряд чи сподобаюся югославом». Вони знову похилили голови й пішли. Такі були часи.

Поїхав його син у Заґреб навчатися. Іво Т. провів його до Зениці, обійняв, запхав йому сто марок у кишеню і сказав: «Там, куди ідеш, люди такі самі, як у Вітезі. Є добрі, є погані. Добрі тебе любитимуть, якщо не забудеш, звідки ти». Малому це в одне вухо влетіло, з другого вилетіло. Поїхало дитя розважитись, чи ж йому в голові те, що кидає, чи те, що в Заґребі чекає. Над Вітезом того дня були гроза і злива. Аж з'єдналися небо й земля. Розказували, що на Крущиці блискавка вбила вагітну жінку. Чули, як у неї, мертвої, дитя в утробі плаче. Потім замовкло. Дехто казав, що треба було витягти його з матері, доки було живе. А отак нехрещену душу в хрещеній поховали. Баби потім казали, що то до лиха. Доброму чоловікові ніби хтось на вухо шепнув, щоб відправив сина подалі від проклятого місця.

У перші місяці Вітеза не обстрілювали, але час минав, почали хорвати й мусульмани своєї гнути, у поглядах не зійшлися, запалали перші будинки, всі розбіглися в різні боки, хтось тікав у Зеницю, хтось тікав із Зениці, понакопували шанців — і почався хаос. Куди не підеш — кров і стрілянина, нема на чому оку відпочити, тісно їм, тісно нам, а всім ставало місця, доки кожен був у себе вдома. Воюємо за кожну леваду, в якої навіть назви нема, збіглася Боснія, ніби хустинка, яку в білизняну виварку кинули.

А Іво Т. Вітезом ходив — половина від нього лишилася. Нема на що й глянути. Весь ніби висох, замкнувся всередині. Коли у церкву влучив снаряд, він став перед нею, дивився й плакав. І нам шкода, але й дивно, що ж це тому, хто був і залишився комуністом, важче, ніж священику. «Та не плач ти, Іво, ми то все миттю поправимо», — кажу йому, а він тільки