Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

й повторює, що нічого не можна поправити. Думаю: як же не можна, дурню ти такий, вирва ж не більша, як пів-метра на метр, але йому нічого не кажу. Бачу — зламався чоловік, не дай Боже, ще розсиплеться просто переді мною, коли скажу щось. А він тоді сам: «Як же ми, Рудо, поправимо, коли я ось на власні очі бачу небо там, де всі мої бачили дзвіницю?» І мені тоді щось стиснуло в горлі, обійняв я його і зарився лицем у комір його пальта. Так ми простояли хвилин із десять, двоє людей, спертих на чотири ноги. Якби нас розділили — жодного б не лишилося.

Приїхав якийсь американець із Заґреба і привіз Івові Т. посилку від малого. Три блоки цигарок, півкілограма кави та дві банки консервів. Скільки дозволялося перевезти. Іво Т. взяв два блоки й пішов від дверей до дверей, кожному по пачці роздав. Третій блок лишив собі.

Зібралися ми ввечері на каву, а він приніс від Ружі магнітофон. Який, думаю, магнітофон, коли надворі кулемети співають; а він каже, що хоче з тим американцем передати малому повідомлення у Заґреб, і малий серйозніше його сприйме, якщо чутиме голос. Витягнув гаманець із кишені, з нього — фотографію, та й почав говорити: «Сину, то лихі люди зробили таке з нами. Не винні в цьому ні твої, ні мої друзі, не винен п'яний Авдо, що мені того року пробив колеса, коли я поставив авто перед його гаражем, не винен ні в чому і той ходжа з Турбе, що казав, ніби не можна вітатися за руку й цілуватися з католиками у ті дні, коли вони свиней ріжуть. У всьому винні тільки лихі люди. Боронь Боже тобі казати, що ти когось ненавидиш, не дай Боже мені дізнатися, що ти через усе це, що з нами діється, скривдив когось, бо обидві ноги тобі переламаю. Що б не сталося, запам'ятай, що я тобі сказав. Кожне лихе слово повертається, мов камінь, коли ти найвразливіший. Ось що я хотів сказати, добре там учися, пришли нам іще щось, коли матимеш змогу, але дуже грошей не тринькай, багато не пий, не ходи містом пізно і дівчину бережи. Це, сину, усе, що я хотів тобі сказати. З любов'ю — тато».

Коли він закінчив, ніхто ні пари з уст. Сидимо отак за столом, надворі не замовкають вибухи, ми п'ємо свою каву, а вона солона. Я не знав, що сльози можуть усередину текти, мабуть, є якісь канали, але ми того вечора виплакалися, як придурки. Домо, який щойно повернувся з передової, так само, каже, плакав, а щодня стріляв був у супротивника. М'яка в людини душа, щойно її лиш поставиш на правильне місце.

А ти теж міг би написати про Іва Т. Та пильнуй, якщо зважишся. Не кажи, що він був і залишився комуністом, і не пиши, що забороняв жінці святкувати Різдво. Омини й оте, про Тіта, і не згадуй, що мером був, бо ж усім відомо, хто міг бути мером у цій системі. Найкраще було б збрехати, що Іво Т. — священик, але що ж, коли священик не міг би мати дружину й дітей. Ну то скажи просто, що той чоловік — добра душа, і нічого більше. Хай це лишиться записаним, та й досить буде.

Могила

Знаєш, чому людей ніколи не ховають у долині? Кожен справжній цвинтар — на якомусь пагорбі над містом; і коли видерешся отак нагору, даси погляду відпочити, або, походжаючи від надгробка до надгробка, гортаєш альбом підземних фотографій, йдучи крізь високі трави, зустрінеш незнайомця, що зацікавиться історією життя невідомого йому покійника, і ти можеш йому розповісти і пальцем показати шлях того чоловіка по кварталах і площах, від майстерні до шинку, а тоді й до могили. Отак піднімешся на Аліфаковац, перестріне тебе якийсь, скажімо, італієць, що краєм вуха чув, як прожив, наприклад, покійний Расим, а ти йому кажеш: Расим народився на Ковачах, покажеш пальцем — і чоловік вже уявляє, школу закінчив он біля того мосту — показуєш Дрвеню, коли мав сімнадцять, закохався в красуню Мару, що жила на Бєлавах, Бєлави видно з Аліфаковца, але батько не дозволив йому зустрічатися з нею, то він втік із дому, серед ночі припхався до Мари, три місяці вони переховувалися на Іліджі, а Іліджа — це те, що ледве видніє з туману, але все-таки видно, батько знайшов його і просив повернутися на Ковачі, Расим йому сказав, що без Мари не піде, старий побачив, що справа серйозна, повів Расима з Марою на Ковачі, але їй не можна було виходити з дому і нікому з сусідів не можна було знати про неї, і тільки поночі, щоб душа не краялася, Расим водив її на стіну над Яйце-касарнею, і звідти вона, коли очі звикали, могла бачити Бєлаве, чи тільки думала, що бачить, і тоді плакала, і тривало це рік, аж доки батько побудував для молодих дім на Бистріку, а Бистрік — це отам, бачиш пивзавод, мечеть і штаб командування, Расим і Мара оселилися в будинку, оголосили про весілля, і саме тоді, коли, на твою думку, любов у житті восторжествувала, Мара померла, її поховали вище Широкачі, а Широкача — он вона, бачиш надгробок трохи на віддалі від інших, бо ніхто точно не знав, чи Мара залишилася Марою чи стала, наприклад, Мер'ємою. Расима запитати не могли, бо він, божевільний від туги, нічого не казав, усі квартали від Ковачів до Широкачі винуватив у її смерті, продав будинок та й переселився на Врбаню, Врбаня — це онде, там його дядько мав пекарню, то він вночі пік хліб, а вдень тужив, люди казали, що старому Едхему вже не треба солити тісто, досить самих Расимових сліз, а як почалася Друга світова, Расим пішов у Головний штаб усташів[29], це отам, понад Міляцкою, перед Скендерією, бачиш, де дві тополі, і записався в усташі, йому одразу й звання присвоїли, а він містом ходив з червоними очима, всі боялись його, хоч і не чули, щоб він кому-небудь лиха заподіяв, а щойно партизани увійшли до міста, Расима кинули в підвал Земельного банку, це отам, хотіли розстріляти, але тут наче з-під землі виріс Соломон Фінчі, торговець із Бєлав, і три дні переконував комісарів, що усташ Расим п'ять єврейських сімей врятував од смерті, переправив у Мостар, а далі в Італію, врешті-решт старому Фінчі повірили й засудили Расима, тільки