Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

для порядку, до трьох місяців ув'язнення, яке він відбув отам, нижче того лісу, що над Скендерією, а коли повернувся — знову завів своєї: вдень тужить, вночі тісто солить; якогось дня знайшли його головою в ночвах, пролежав мертвий цілу ніч, у тісті залишився відбиток обличчя, тоді його принесли назад, до батька на Ковачі, та й поховали отут, де ти стоїш, під цією високою травою[30]. Ціле його життя з цього місця можна роздивитися й переглянути. Тільки злодіїв, дітей та ще тих, хто щось приховує, ховають у долині. У долині від життя не лишається нічого, бо звідти нічого не видно.

Якось до мене, коли я ховав Салема Бічакчію, якого снайпер підстрелив прямо в подвір'ї, підійшов американський журналіст, почув, що я довго жив у Каліфорнії, що світа бачив, знаю мови й людей, і тепер знову працюю гробарем, от йому й здалося, що можу розповісти, що діється з людьми в Сараєві. Я собі копаю, а він стоїть і питає, каже, що цікавить його все, тоді я питаю його — все про живих чи все про мертвих, він каже — і про тих, і про тих, а я йому кажу, що про живих і мертвих неможливо говорити одночасно, бо мертві мають життя позаду, а живі не знають, що їх іще чекає, і чим ще вони можуть попсувати й принизити те, що прожили; живим важче, кажу йому, бо хтозна, де їхня могила буде — в долині чи на пагорбі, і чи пам'ятатиме хтось, якими вони, пригніченими чи радісними йшли дунялуком. Американець питає, що таке дунялук, я дивлюсь на нього і не можу підібрати якесь англійське слово, всміхаюся й кажу — це, мій пане журналісте, щось ніби all over the world. Для когось all over the world — від Башчаршії до Маріїн-Двору, а для когось — довкіл земної кулі. А щасливим чи нещасливим може бути що той, що той. Киває головою, бачу, що не розуміє, що йому кажу, та й не особливо його це цікавить, але мені все одно добре, подобається, що маю з ким поговорити, поки копаю. Він запитав, чи не шкода мені, тричі об'їхавши світ, опинитися в обложеному Сараєві, а я йому кажу, що не опинився, а народився тут, і хай мене Бог милує скласти голову деінде, ніхто про мене і не згадав би, ніхто б не затужив, а крім того — цвинтарі по світі, особливо в Америці, — не такі, як сараєвські, подивись лишень, мерці, як вояки, вишикувалися, всі під однаковими каменями, ніби їхні душі зі штампувальної машини повипадали. Американець далі киває, я прошу не ображатися, якщо про його батьківщину щось недобре сказав, а він тоді, дурень, питає мене, чи я готовий просто в цей момент померти. Я вигадав, кажу йому, сотню способів залишитися живим, і кожен мені по-своєму дорогий, кожен в мені будить ніжність і радість, нема нікого щасливішого за мене, якщо рятуюся від гранати, і навіть коли своїм мертвим на прекрасному місці з найкращим видом на місто копаю ями, знаю, що вони, як і я, святкували життя, і що смерть для них була — наче втрата кульки у фліпері, після того, як ти сто разів набирав по сто очок, міг би ще, але ж ні. Життя цінне тільки тоді, коли знаєш, що маєш його, смерть застає тебе непідготовленого, не знаєш, чи взагалі жив, чи мав якусь цінність для інших, жінка й діти тебе оплакують, бо знають, що ти нерозумно розтринькав роки, ніби та курка, що й заквоктати не встигає, коли їй голову рубаєш. Питає американець, що це так змінилося в обличчях людей, а я йому відповідаю, що не знаю, хоча й сам зауважив, якісь вони красивіші, урочистіші, а він тоді питає, навіщо вбивають, якщо такі урочисті. Бачу, бракує йому теми для тексту, а не може його написати, бо вже заздалегідь знає, що написав би. Порадив йому менше заглядати людям в обличчя, якщо їх не розуміє, хай роздивляється речі, як я, приїхавши в Америку, дивився на неонові реклами й робив свої висновки про країну. Витягаю з кишені цигарки, бачиш, кажу йому, це цигарки, що виробляються в Сараєві, а знаєш, чому пачка повністю біла, він махає головою, біла тому, що більше нема де друкувати написи на пачках. Ти вирішиш зараз, що ми бідні й нещасні, бо у нас на цигарках нічого не написано, вирішиш так, бо не вмієш дивитися. Я взявся розгортати пачку, знаю, що всередині вона не біла — може, це вивернута обгортка з дитячого мила, чи фрагмент кіноафіші, чи шматок реклами черевиків. Мені теж цікаво, що всередині, завжди дивлюся й завжди несподіванка, і американцеві теж цікаво — поняття не має, що це я роблю. Розклав я ту пачку і ледве не зомлів. Ізсередини сяйнула обгортка «Мальборо», старих сараєвських[31], витріщився американець, я вилаявся і не знав, що йому ще казати. Що не скажу — думатиме своє: але ж божевільний народ, складають сигаретні пачки зображенням всередину, а потім розкладають, щоб побачити, які цигарки купили. Як цигаркові пачки в них навпаки, так і все навпаки, і те, що говорять, і те, що думають, і те, що роблять. Пошкодував я, що взагалі щось говорив американцеві, чи що не сказав йому, що ми нещасний беззбройний народ, по якому стріляють четницькі звірі, і що від горя ми тут всі подуріли. Він би так і написав, а я би не здавався йому й собі дурнем.

У Штатах людей ліфтом опускають в могилу, і все в них так. Якби четники напали на Піттсбурґ чи на якесь інше місто, всі разом ліфтом спустилися би під землю. Не знали б, яка хвороба їх здолала, і не знали б, що залишили згори. Коли дивишся на ті десятиметрові реклами і не можеш відрізнити сараєвські «Мальборо» від звичайних, звідки ж тобі знати, яка мука покійного Расима загнала під землю, навіщо він рятував тих євреїв, і нащо Соломон Фінчі врятував його самого, і що було з його лицем у тісті, в пекарні покійного Едхема на Врбані, яку видно з будь-якого міського цвинтаря.

Кондор

Ізет був, як то кажуть, еґлен-ефенді — оповідач. Міг без упину говорити цілу ніч, одна історія перепліталася в нього з іншою, одна подія прозирала крізь другу; тонке плетиво слів починалося з того, що сталося нині вранці, а потім охоплювало