Читати книгу - "Я - проміжна станція, Юльчик"

Я не можу взяти з собою все.

Колись це лякало. Хотілось триматись за кожну згадку, за кожну розмову, за кожну «а раптом».

Але я зрозуміла — щоб іти далі, руки мають бути вільними.

— Ти забула мене?

— Я не зобов’язана все життя нести тебе в собі.

Я залишаю ті фрази, які звучали в моїй голові по колу.

«Може, я не така».

«А якби поводилась інакше?»

«А що, як він все ж повернеться?..»

Ні.

Якби хтось хотів залишитись — він би залишився.

Якби щось мало статися — сталося б.

Це не про образи. Не про злість.

Це про тишу. Про крапку.

Про чисте «дякую» і чітке «вистачить».

— А як бути з болем?

— Болить не те, що сталося. А те, що я не хотіла в це повірити.

Я залишаю старі листування, речі, музику, спогади, звички чекати.

Я залишаю думки, в яких завжди була «після», «пізніше», «якось потім».

Бо я більше не хочу бути запасним планом. Чи чиєюсь тимчасовістю.

Бо я заслуговую бути вибраною. Не випадково — а впевнено.

А якщо ні — я краще одна, ніж поруч з кимось, хто робить самотнішою.

Сьогодні я закриваю цю главу.

Не з люттю, не з надломом.

А з любов’ю до себе.

— А якщо він повернеться?

— Я вже пішла. І не озираюсь.