Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Там, де козам роги правлять 📚 - Українською

Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Там, де козам роги правлять" автора Евгеніуш Паукшта. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 10 11 12 ... 111
Перейти на сторінку:
Ат, плітки це, завжди ви щось вигадаєте.— Павел зніяковів, почав крутити гудзики на куртці.

Едек ясно бачив, що після розмови в човні Метек уникав його. Минуло вже чотири дні, а вони не вибралися вдруге на риболовлю. Коли Едек щось сказав про це, Метек послався на зайнятість. Коли тільки можна було, він старався не спускатись із свого горища. Едек прислухався до його кроків на скрипучих сходах. «Ну що ж, іще день, два, і треба буде вшиватися звідси»,— думав він.

— Глушина в цих Сумах! Тільки ліс шумить, тітка гримає, вода хлюпоче в озері, та й годі. Не те, що в великому місті.

Павел доброзичливо всміхався до нього. Він був високий, ставний, лісницький мундир підігнав спеціально по фігурі. Аж пашів здоров’ям. Едек поряд з ним був зовсім мізерний, а що вже казати про Метека.

— Тут спокійно,— відповів.— І тому гарно.

— Я от ні за що не захотів би весь час бути у великому місті. Був кілька разів в Ольштині, і завжди мені здавалося, що я заблуджусь поміж будинками. Але дівчата там гарні...— раптом засяяв він усмішкою, певне згадавши щось.

— Забагато й цього добра. Вони теж набридають... Нащо вам ці набої?

— Дядька немає, то я зроблю про всяк випадок кілька штрикавок для браконьєрів. Сідайте, побалакаємо...

Він витяг з кишені картонну коробочку з грубо змеленим перцем, з кухні приніс сіль. Едек стежив за цими незрозумілими приготуваннями. Побачивши його міну, Павел зареготався:

— Стара штука. Замість кулі в патрон кладеться пакуночок перцю з сіллю. Летить далеко. Вліпиш такий заряд браконьєрові нижче спини — він тиждень крутиться, місця собі не знаходить, бо сіль і перець залазять під шкіру, і ні виколупати їх, ні вимити. І вже легко пізнати, кому закортіло звіриною полакомитись чи дерево вкрасти... Правда, це не дозволяється, нібито може бути зараження, але мені здається, що лікарі перебільшують. Просто, як кажуть, негуманна зброя. Не така страшна, як атомна... Мене один старий лісник навчив, він уже на пенсії, живе у першій хатці, як в’їжджати од нас до Піша. Приходить інколи до дядька, а ліс знає, ого!

— А чого ви називаєте лісничого дядьком?— озвався Едек.

Молодий лісник потягнувся, аж у суглобах затріщало, і, замість відповіді, раптом сказав, приязно всміхаючись:

— Давай будемо на «ти». Не люблю говорити так офіційно.

— Згода.

Подали один одному руки.

— В сусідньому будиночку живе твоя сестра, правда? Щось я чув, а до пуття не знаю. Вибач за цікавість...

— Тут нема ніякої таємниці. Називаю дядьком, бо батьком не можу, хоча саме так і треба було б. Вони Марисю й мене виховали, ми тоді отакими,— показав рукою від підлоги,— були. Метека ще на світі не було... Дядько був лісником коло мого рідного села. Батьків наших несподівано арештували. Я і сестра в той час у тітки були. Марисі минув рік, мені ненабагато більше. Лишились ми у тітки. А потім тітка вмерла. Лісничий — він уже давно переїхав до містечка — довідався про це, дав притулок сиротам. Колись вони з батьком товаришували... Так ми й жили в них усю війну. Уже втрьох, бо на світ несподівано появився Метек. Після війни жили в Ольштині, потім я закінчив лісовий технікум. Сестра вийшла заміж, я стажуюсь, за кілька років, може, самому дадуть лісництво. Звичайна річ.

— Добрий чоловік цей лісничий, — замислено мовив Едек.

— Добрий? Цього мало... Вони обоє дуже, дуже добрі. У дядька серце як у дитини, хоч він уміє бути й суворий. Не терпить скандалів, ніякої підлоти. Скільки разів він мене шмагав! І я не нарікаю, він правильно робив... Ну, набої готові, тепер аби тільки попався який браконьєр. Дядько страшенно любить ліс, звірину він би на руках носив, побачиш, як зимою підгодовуватиме. Знає кожне звірятко в своєму лісі. А тут весь час браконьєри шастають. Він навіть догадується, та й я теж, що їх ціла компанія, але ж треба схопити за руку, бо інакше нічого не доведеш...— Павел уважно подивився на Едека.— Довго думаєш тут сидіти? Може, працюватимеш у лісі? Завтра побалакаємо, я ще хочу трошки поговорити з сестрою, бо вже пізно, вона скоро ляже спати. На Добраніч.

— Слухай, Павел, а завтра мене лісничий не візьме?

— Ні. Це ризиковано, інколи трапляються такі браконьєри, які однаково легко можуть стріляти і в оленя, і в лісника. Дядько не захоче наражати тебе на небезпеку... Ну, бувай.

— Бувай!

Едек лишився сам. До кабінету зазирнула пані Гелена, спитала, чи не хоче він свіжого молока,— щойно видоїла. Хлопець зніяковів од такого піклування, подякував.

Дивився на стіни, завішані мисливськими трофеями.

Над невеличкою, оббитою червоним плюшем кушеткою розкинув крила здоровенний глухар, дивився без ніякого виразу скляними очима. Рядом з іклами диких кабанів були роги оленів. На кожному розі — по п’ять, сім, на найбільших навіть по дев’ять відростків. Залєського зацікавив цей мисливський світ, у пам’яті зринули десь почуті чи прочитані оповіді про нетрі, про облави. Тут, певно, водяться й вовки, така глушина...

Вгорі щось застукало, потім почулися кроки. То Метек, мабуть, закінчив сьогоднішню науку. Звідки у цього хлопця така твердість і сила волі! Вчиться день і ніч. Хоче надолужити ті роки, коли йому довелося перервати навчання, щоб лікуватися. Едек з гіркотою згадав, як по-дурному закінчив свою науку він сам. Ще рік — і мав би атестат зрілості, а так — повис у порожнечі. Та що ж — вовчий білет, як казали,— то не дрібниця. Його не хотіли прийняти до жодної іншої школи. Сидів удома, потім пішов на роботу, бо сестричка й зятьок бурчали, що життя дороге, прогодувати його нелегко... Ех, нехай йому чорт, чого там шкодувати!

Вийшов у коридорчик. Хотілося перекинутись кількома словами з Метеком. Той саме чалапав скрипучими сходами вниз і стомленими очима глянув на товариша.

— Напрацювався?— спитав Едек.

— Може, не так напрацювався, як намучився від того, що не здолаю сам усе збагнути. А книжок немає. Треба буде знову їхати до Ольштина, порадитись, просити допомоги...

Залєський здригнувся. Невже це натяк?

— Мабуть, і я поїду з тобою. Пора вже мені вертатись. Коли ти збираєшся?

Він говорив спокійно, але всередині у нього все збурилось. Ні, він не хотів повертатися, не хотів. І раптом у голову стрельнула рятівна думка. Випередив Метекову відповідь:

— Спробую ще в Піші, може, на фабриці є яка робота. От

1 ... 10 11 12 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де козам роги правлять», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, де козам роги правлять"