Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Андрій стояв на порозі філармонії й вдихав свіже ранкове повітря. Небо було світлим, але поки що не блакитним — між хмарами ховалися сліпі промені сонця. День обіцяв бути тихим. Як і його серце… якби не одне "але".

Він не знав, коли саме це почалося. Можливо, ще в той вечір, коли почув Марту серед поля. А може — тоді, коли вони грали імпровізацію, і її мелодія торкнулася місць у його душі, про існування яких він вже забув. Але тепер було ясно: він починає закохуватись.

Це було неправильно. Невчасно. Необачно. Вона молода, майже на два десятки років молодша. Вона ще не знає, що таке поразки, втома, світова слава і світове забуття. А він — зламаний. Пошарпаний часом і тінями минулого.

Але все це не мало значення, коли він бачив, як вона торкається смичка. Коли її голос — низький, іноді зухвалий — звучав у повітрі. Коли її очі зупинялися на ньому — не з ніжністю, а з увагою. І саме ця увага була небезпечна. Бо вона народжувала надію.

Він боявся. Не почуття — себе в цьому почутті. Боявся того, що воно вирветься з-під контролю. Що він знову втратить себе, як це було з Тетяною. Що знову залишиться з нічим.

Цього дня Марта прийшла пізніше. Вона мовчки привіталася, розклала нотний зошит, почала грати. Він лише слухав, не наважуючись підійти. В її грі була стриманість. Відстань. Можливо, вона щось відчувала? Можливо, теж боялася?

Коли їхні погляди зустрілись, він відвернувся. Йому було соромно за власне серце. Але водночас — солодко. Бо жити без почуттів було гірше.

Того вечора він довго сидів у своїй кімнаті. Вітер гойдав фіранку. Сірі стіни мовчали. А всередині — усе горіло.

Це був смак небажаного кохання. Пекучий, як вино. Небезпечний, як перша нота після довгого мовчання.