Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Андрій прийшов до філармонії раніше, ніж зазвичай. Двері ще скрипіли від вчорашньої вологи, але всередині було сухо, тихо й… тривожно. Повітря здавалося наповненим очікуванням — як перед початком концерту, коли глядачі ще не знають, чим закінчиться перша нота.

Він пройшов повз зал, де ще вчора лунав їхній дует, і піднявся на сцену. Клавіші старого рояля притихли, ніби чули його кроки. Він сів на лавку, поклав пальці на клавіші — не натиснув, просто торкнувся. Як торкаються чужої душі: обережно, з повагою.

Він чекав на Марту.

Коли вона увійшла, все в ньому стиснулося. Вона тримала в руках нотний зошит, старий, потріпаний, з коричневою обкладинкою. Його куточки були загнуті, сторінки злегка пожовклі. Вона не привіталася, лише сіла на стілець біля сцени, відчинила зошит і довго дивилася на першу сторінку.

— Що це? — нарешті спитав Андрій, підійшовши ближче.

Вона підняла погляд. Її очі були… інші. Не м’які й не холодні. Зосереджені.

— Музика. Моя. Але не зовсім моя.

Він сів поруч. Вона показала першу сторінку. Там, у кутку, нерівним, тремтячим почерком було написано: "Для Марти. Якщо ти коли-небудь навчишся чути — ти зрозумієш."

Андрій відчув, як щось стискає грудну клітку.

— Це написав...?

— Мій батько, — відповіла тихо. — Він був композитором. Але не визнаним. Він писав для себе. Для мами. І… для мене. Але я довго не могла змусити себе це прочитати.

Андрій перегортав сторінки. Мелодії були незвичні. Нерівні. Наче їх писала людина, що боролася з мовчанням. Але в кожній ноті відчувалась любов. І біль. І прохання про розуміння.

— Я не знаю, чи можу це грати, — сказала Марта, стискаючи пальцями обкладинку. — Це… занадто особисте.

— Але музика живе лише тоді, коли звучить, — відповів Андрій.

Вона мовчала.

— Я допоможу тобі, якщо дозволиш, — додав він. — Ми можемо зіграти це разом.

Марта закрила зошит і на мить притиснула його до грудей. Її постава змінилась — ніби щось у ній тріснуло, але не зламалось.

— Можливо, — прошепотіла. — Але не зараз.

Він кивнув. Розумів. І чекав.

Ці ноти були не просто таємницею. Вони були вхідними дверима до її серця. А відкрити їх — означало увійти туди, де ще ніхто не був.