Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Того дня небо почало сіріти ще з самого ранку. Осінь, мов старий диригент, здіймала хмарні руки і готувала землю до дощу. Повітря було наелектризованим, гілки дерев — застиглими, а повітря пахло яблуками, вологою і невисловленим.

Андрій ішов знайомою стежкою до філармонії, але на півдорозі зупинився. Щось у ньому сьогодні чинило опір звичному ритму. Можливо, тому що вчорашні ноти Мартиного батька ще звучали в його свідомості. Можливо, тому що він знав — усе змінюється, і вже не буде, як раніше.

Він звернув у бік старого саду, про який йому розповідала пані Стефа. Колись, мовляв, тут улаштовували пікніки, святкування, сюди приводили шкільні хори співати пісень. Тепер усе заросло: яблуні обвисли, трава вища за коліна, лавки покриті мохом. Але у цьому занепаді була якась естетика — краса в забутому.

Він ішов поміж дерев, вдихаючи запах гнилих яблук і старих спогадів. Його думки знову йшли до Марти. До її мовчання. До її нот. До її гри, яка кожного разу була новою історією.

І коли перші краплі дощу впали на плечі, Андрій не здивувався — здавалося, цей дощ ішов зсередини.

Він сховався під розлогою яблунею з дірявою лавкою. І раптом почув кроки. Шурхіт трави. Потріскування гілки. Він озирнувся — і побачив її.

Марта стояла на краю саду, без парасолі, з вузлом у руці. Її волосся вже намокло, а очі блищали — не від дощу. Вона побачила його, зупинилась. На мить. Потім — рушила до нього.

— Ви також ховаєтесь? — запитала, сівши поруч, хоча між ними було кілька сантиметрів мовчання.

— Від дощу — ні. Від думок — можливо.

Вона кивнула. Вона розуміла. Вона теж тікала.

— Я іноді приходжу сюди, коли не хочу нікого бачити, — зізналась. — Цей сад… він такий самий, як я. Пошарпаний. Забутий. Але ще дихає.

Андрій обернувся до неї. Її голос звучав спокійно, але в ньому було щось тендітне, майже крихке. Він не відповідав одразу. Тільки тоді, коли дощ почав стукати по листю гучніше, ніж їхні серця.

— Я не думаю, що тебе можна забути. — Він сказав це тихо, не дивлячись на неї.

Вона мовчала. Але ця тиша вже не була стіною. Це була пауза в музиці — пауза перед кульмінацією.

— Боюсь, — прошепотіла Марта. — Що якщо я впущу когось — той знову зрадить. А якщо ні — я все одно втечу. Бо звикла тікати першою.

Андрій дивився просто перед собою. Дощ змивав його страх. Його гордість. Його самотність.

— Я теж боюся, — зізнався. — Але сьогодні я тут. І не хочу тікати.

Вона перевела погляд на нього. Її долоня торкнулася лавки — так близько до його, що їхні пальці майже дотикались.

Вони сиділи мовчки. Дощ падав між ними. Але тепер ця відстань — була лише формальністю. Бо довіра, така крихка і важка, нарешті проклюнулась у них обох.