Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Небо прояснилось наступного ранку, але всередині Марти залишався буревій. Андрій це відчув одразу, щойно вона переступила поріг філармонії. Її постава — рівна, погляд — прямий, але щось у тому, як вона тримала скрипку, було інакше. Не впевнено, як завжди, а натягнуто, як тятива перед зривом.

Андрій мовчки спостерігав. Сьогодні він вирішив не грати — відчував, що музика має литися лише з неї. Бо щось боліло в її серці, і ця музика могла бути єдиним способом вижити.

Марта стала в центрі сцени, не дивлячись ні на нього, ні на залу. Вона не відкрила нот, не гортала зошити. Просто піднесла скрипку до підборіддя і почала грати.

Перші звуки були різкими, грубими — ніби вона боролася зі струнами, не грала на них. Але кожна наступна нота виривалась глибше. Високі, як крик. Низькі, як плач. Мелодія перетворювалась на емоційну бурю — незграбну, розірвану, жорстоку у своїй щирості.

Андрій сидів, не дихаючи. Він бачив, як її тіло напружується, як смичок шліфує струни без жалю. Це була не музика — це був вибух. Сповідь без слів. Звинувачення без адресата. Біль, який не просить вибачення.

І в якийсь момент... скрипка замовкла.

Не тому, що мелодія завершилась. А тому, що струна — порвалась.

Смичок випав з руки. Марта стояла, опустивши голову, ніби весь світ раптом вирішив встати проти неї.

— Вибач, — прошепотіла вона, не піднімаючи погляду.

Андрій повільно підійшов. Він не питав, що сталося. Не просив пояснень. Просто був поруч.

— Не вибачайся, — відповів тихо. — Це був найправдивіший твій виступ.

Вона підняла очі — червоні, вологі. Але не слабкі. Зі сліз пробивалась сила, яка лякала і захоплювала водночас.

— Я ненавиджу, коли музика зраджує, — сказала. — Коли я граю не тому, що хочу, а тому, що не можу мовчати.

— Це не зрада. Це — правда. А правда завжди болить.

Марта сіла на край сцени, тримаючи інструмент з порваною струною, ніби це було щось більше, ніж просто дерево й метал. Ніби це було її серце.

— Колись… — почала вона, але зупинилась. — Ні, не зараз.

Андрій не наполягав. Він знав: вона скоро розповість. Не тому, що мусить. А тому, що хоче. І коли це станеться — він буде готовий слухати.

Філармонія затихла. Але ця тиша не була пустотою. Вона була — наслідком грому. І передвісником нового звучання.