Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

Не встигла Ольга зняти чорну хустину, як їй знову прийшлося ще один рік її носити.

У той нещасний день прийшла Настя, вся захекана до сестри, бо ліфт у будинку не робив, і вся в сльозах через смерть брата.

- Що сталося? Ти чого заплакана? - уже стривожена Ольга питає. Вона щось передчувала, щось мало статися погане. І її передчуття не зрадило.

- Петро помер, - із явним небажанням вона вимовила, сідаючи.

- Як помер?! - плеснувши у долоні, крикнула Ольга.

- Повісився, - витирає сльози Настя.

- Як так повісився? Чому? - сльози мішають їй говорити. - Коли це сталося?

- Шостого. Його Олег знайшов. Він у стайні висів.

- Боже! Ще нам цього бракувало! Та на кого він четверо дітей покинув?

- Не знаю. Давай збирайся. Їдемо в село. Я за тобою якраз зайшла.

- Боже, Боже! Що це діється? - відкриває шафу, заглядаючи, що їй надіти. - Вже мати сина забрала!

В цей час Марійка була поруч, хоч нічого не говорила, бо не знала що.

- Яку мені спідницю брати? - показує дві спідниці Насті.

- Бери любу та вдягайся! Ти на похорон їдеш.

- А блузку? Блузки гарної в мене і немає, - ойкає Ольга.

- Зайдемо до мене і я тобі дам, а зараз вбирайся, бо нема часу. За тридцять хвилин автобус їде.

Одягнувшись, взявши все потрібне, вона дає настанови Марійці:

- Скажи таткові, як він хоче най їде. Подивися, щоб він добре вдівся. Чуєш, Марійко, що я тобі кажу?

- Чую. Я все скажу. А коли ти приїдеш?

- Коли поховають.

Марійка знала, що вона приїде, коли його поховають, а от через скільки днів не знала, та матір не перепитувала, бо не хотіла її нервувати.

Після похорону усі сестри в сльозах посідали, щоб здихнути з легкістю, у хаті батьковій. Говорячи про те і те, про різні справи, про проблеми у сім'ї, вони розговорили і Ольгу.

- От моя старша кінчає школу, а я гризуся, куди її дати, - промовляє Ольга. - Вона ходила в школі на продавця і її вчителька казала, щоб вона поступала в торговельний коледж в Івано-Франківську.

- О, а я маю там знакомість! - радісно говорить Маруська.

- То може ти мою малу туди пропхаєш? - зраділа Ольга.

- Треба гроші.

- Та гроші ми збираємо. Якщо на лапу десь до п'ятсот доларів, то можна пробувати.

- А ти маєш?

- Та трохи є. Щось трохи позичимо в баби, в Миколиної мами.

- Можна пробувати. Треба тепер тільки до тієї іти.

- А то кого ти маєш?

- То мого Мар'яна двоюрідна сестра там знайомого має. То й може пропхати.

- Твого Мар'яна сестра?

- А на кого вона хоче?

- Я чула, там є: на бухгалтера, на комерсанта, тобто товарознавця і на м'ясника.

- Хай іде на м'ясника.

- Ми, як говорили про це, то вона вибрала бухгалтера. То все-таки вище.

- Ну подивимося, що вийде! Я з нею поговорю і до тебе десь через тиждень зайду.

- Добре.

- А ти будеш на городі?

- Буду. Мені треба ще там щось посадити.

Важкі ці дні видалися для Ольги, та й для всієї родини колишніх Чолінських. Повиходили заміж дівчата і позмінювали прізвища, лише хлопці їх не міняли. Тому я кажу на них колишні Чолінські. Не всі вони ними є. Повиростали діти Андрія, повипурхували з сімейного гніздечка, вимостили жиром і салом власні гнізда, та годують тепер своїх пташенят. А колись так було добре, були - молодість, веселість, сили духу. Тепер цього всього не стало і край простиг, і сліди повимивалися дощами, повисушувалися вітрами, примелися снігом, а весною все це у ґрунт просочилось і із сонцем деревами позацвітали тії сліди, на радість і старому, і дорослому, і молодому...

Молодими і вони, Андрій і Марія, любувалися весною. По садку собі походжали, закоханістю впивалися, замиловувалися красою природи, залюбовувалися пташиним співом, закохувалися одне в одного все більше і більше. Минули ті дні, минули недоспані ночі, минули і нездійсненні сподівання... усе минуло. Зникла з землі і Марія, зникла мати одинадцятьох дітей, увійшло в минуле кохання Андрія. Тепер він сумує за тими днями, сумує за нею, за тією молодою весною.

У них, мабуть, було справжнє кохання. Бо прожити разом стільки літ, скільки вони прожили, народити стількох дітей і вивести їх в люди - це нелегка справа. Тут потрібні сили мужності, терпеливості, взаємної підтримки і взаємної поваги... Тому це і є знаком справжнього кохання, справжньої братської любові.

У квартирі Бурачків, як завжди - тепло, затишно, чуються слова Шевченкові:

- Минають дні, минають ночі. Минає літо. Шелестить. Пожовкле листя, гаснуть очі. Заснули думи, серце спить...

- Правда, гарно? - питає Світлана.