Читати книгу - "Лис та інші детективні історії."

— І ще одне, Колю. Прийдеш завтра немитим — зніму штраф із зарплати. Знаєш, що таке штраф?

— Знаю — бабки вріжете. Але де я помиюся? У нас воду разом із газом відключили.

— Це не моя жура. Хоч у річці мийся. Краще рибою пахнути, ніж козлом.

— Ги-ги-ги, — оцінив жарт Коля. Засилив руки в кишені зашмуляної джинсівки і поскакав, як білченя, вузеньким бетонним бордюром.

«Мабуть, щоб зігрітися, — подумав він, проводжаючи очима рухливу сіру постать. — Ну, ось уже й діти на тебе працюють. І скажи після цього, що світ не повертається на кола свої. Таки хтось перевертає над нами піщані годинники, в яких не пісок часу струменить, а ми самі…»

В люди його вивели десь за місяць-другий після приїзду в нове місто. На той час він уже довго міг сидіти в дерев'яному ящику і не кривитися від болю. Ноги, затиснуті між дощечок і перехоплені ремінням, вже не муляли. До споду ящика дядя Боря прикріпив коліщатка з підшипників — вийшов візок. У тому візку його поклали в металеву будку на машині. Там, у смердючому мороці, мишвою вовтузились дітлахи. Попискували і по-старечому покашлювали. Час від часу машина зупинялася, дверцята відчинялися в ранкову мряку і рудий парубійко брав одного з них в оберемок і скидав, як лантушок, на землю. Його коліщатка дзенькнули об бруківку біля сірої кам'яної жінки з голими цицьками.

— Картуз на землю, руки на груди і голос жалібний, як учили, — простуджено прохрипів рудий і скочив на підніжку автолавки.

О, як учили, він добре пам'ятав!

Дядя Боря, худий гачконосий веселун, приходив майже щодня з пляшкою і рибиною. Якось хлюпнув і йому в алюмінієве горнятко. Випар із нього аж очі їв, і він не торкнувся посудини.

— Хвалю, — ляснув його по плечу дядя Боря. — Це в роботі не підмога. А нам з тобою, хло, скоро до роботи ставати.

Вони пили з мамою Зоєю, заїдаючи рибою і супом, що варився з пакетиків. А потім ішли до іншої, маленької кімнатки. Там їм було весело. В усякому разі мама Зоя лише там сміялася вголос. А так вона лише зрідка посміхалася вузькими очима і синіми губами.

Одного разу дядя Боря, хижо посміхнувшись, згріб його своїми лапами, підламав ноги і зв'язав їх реміняччям. З несподіваного болю він заревів.

— Закуси зуби, хло. Буде трішки боляче. Але нічого, буває й гірше, казав старий зек, збираючись на розстріл. Буває, перебивають ноги. А ти будеш калічкою при своїх ногах. І ще колись мені подякуєш, що не дав тебе скалічити, — і поніс його, спеленаного пасами, на балкон, що виходив на здичавілий сад. І поклав його на злежаний сінник.

Рясно котилися сльози з очей, бо це було гірше, ніж колінкувата на дерев'яній решітці.

— Поплач, поплач, хло. Одеса-мама сльозам вірить…

І так щоранку. Перші дні тортури були нестерпними. В ногах спочатку ломило, потім пекло, потім ними снували мурашки. Біля полудня вони дерев'яніли й ставали твердими нечутливими цурпалками. І тоді він починав вивчати свій маленький балконний світ. Розглядав пожовклі, набубнявілі від вологи книги, дотягувався до гронець дикого винограду, бавився з тарганами, що газдували під зогнилою діжкою. Мама Зоя, що покидала квартиру на цілий день, залишала йому булку і закляклий суп в алюмінієвій кварті. Булкою він навчився принаджувати голубів. Спочатку кидав їм крихти на висунуту дощечку, а перегодом вони вже нахабно всідалися йому на плечі і хляпали крильми по голові, смішно клювали з долоньок. Голуби частково розвіювали його безпросвітній сум за дітьми, за тим двором під могутнім горіхом, де жив його великий рудий собака.

Тепер у нього були птахи. І було море. Вірніше, дух моря, що гучав десь за піджовклими деревами або зловісно шепотів, двигтів землею і куйовдив його чубчик вологим солоним вітром. І приносив у сни тривогу.

Нікому він не був потрібен. Мама Зоя озивалася до нього лише короткими й сухими, як перепалений папір, командами: «вставати», «одягатися», «вмиватися», «їсти», «спати». А тут, на балконі, хоч ніхто не діймав його. І пахло йодистою свіжістю, не те що у квартирі, де навіть стіни прогіркло смерділи тютюном. Отже, не все так погано, сказав би знайомий старий зек дяді Борі… Хіба що ноги зв'язані, зате руки вільні.

А коли його винесли на бульвар, він з лячним захватом убирав очима безмежжя синьо-зеленого простору. Строкаті натовпи людей шурхотіли понад ним, і тільки дзенькання копійок у його картузі сполохувало його зачарування.

Життя набувало сенсу. Перебути ніч у задушливій пліснявій квартирі, годину хитавиці в смердючій автолавці — і воля-вольная празникового узбережжя. Свято душі й очам забава. Скільки див твориться довкіл! Які кораблі ковзають морською синявою! А скільки вуличних пригод!

Якби йому ще гулюкати не треба: «Дорогі дядьки й тітки, чужі таточки й чужі мамочки! Згляньтеся над сиротиною! Мало того, що безрідний, та ще й ущерблений долею. Не людина, а півлюдини. Без ніг життя починаю…»

Він не прислухався до своїх слів, не вникав у їх зміст. Вони жили окремим життям від нього, ці механічні вигуки, які він стелив під ноги людської юрби. Їх навчила його мама Зоя, супроводжуючи лайками й запотиличниками.

Що три години підходив рудий вайло, скрадливо озираючись, витрушував картуз у валізу і, відпустивши йому щиглика в чоло, дибав далі. Коли бульвар був незалюднений, йому було видно й іншого калічку з автолавки — того, що мав випулені очі без брів і рот, як у зайця. А десь за рогом ліворуч старцював Генка з усохлою рукою.

Увечері, коли їх завантажували в транспорт і водій з рудим щось обговорювали, діти придивлялися одне до одного, перекидалися словами. Діти бульвару. Маленькі професійні старці. Часто біля нього сиділа голомоза дівчинка з голубими очима. Вона не розмовляла. Але одного разу взяла його руку і поклала на долоньку запорошеного льодяника.

Опівдні їм приносили пиріжки з лівером і воду, зачерпнуту бляшанкою з водограю. Якось його притисла гостра потреба. І покотився на коліщатах у бік парку, до кущів. Але дорогу йому заступив огир у кльошах і тільнику.

— Куди поліз, потворо? Що, межі не січеш? — видер із рук картуза і пересипав дріб'язок собі до кишені. А самого ногою штовхнув на східці, що вели до підземної вбиральні. І він покотився донизу, гуркочучи ящиком і рахуючи кожну сходинку головою, плечима, руками.

Коли рудий витягав його звідти, потовченого на квасне яблуко, ще й від себе наляпав по шиї. А потім з бурчанням передав дяді Борі.

— Нічого, хло, — примирливо дихав