Читати книгу - "На другому березі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Подивився в вікно.
Дощ саме ущух. Сиве, важке рядно неба висіло над розмоклим, розхляпаним подвір'ям. Сіяла ще дрібна, рідка мжичка.
– Хай собі, але погода таки погана.
Люди базікають про мене, верзуть ні те, ні це. Хай собі… Проте з мене хіба порядна людина.
Захлиснувся новою струєю нудьги. Знову позіхнув протяжно.
– Все ж таки хіба…
Хтось застукав до дверей.
– Прошу.
Відчинилися широко, й замаяла в них висока тінь Шута.
– Чого вам треба? Я сьогодні не урядую.
Тінь мигнула вздовж білої стіни.
– Знаю. Я не в урядовій справі.
Друга, нижча тінь піднеслася від вікна, ворухнулася на підлозі й наблизилася до стола.
– Ми з собою тепер не маємо вже приватних справ.
Згірдливий вимах рукою.
– Я не за жінку, я…
Відповів глумливий регіт на кріслі біля стола.
Тінь на стіні з правої пригорбилася ще більше, вигнулася в каблук.
– Я за…
Тінь на долівці здригнула.
– Чого вам треба?
Тінь на стіні посунулася кілька кроків наперед.
– Ви знаєте, чого мені треба.
– Ніколи.
– Ви напевно знаєте.
Голос дзвенів сильно, виразно, гостро.
– Але ж ні.
Мовчання.
Гнівний жест рукою на кріслі.
– Не марудьте, старий!
Знічев'я в повітрі щось перервалося, тріснула якась струна.
– Соня… Моя єдина Соня… Моя єдина потіха, надія, підпора, єдина товаришка на старість… Моє єдине щастя, осолода, радість… Моя єдина поміч… Моя мрія…
– Теретеретере, старий! Ще раз питаюся, чого вам треба?
Тінь на стіні метнулася, наче зранений в саме серце звір.
– Ви падлюка… Ви-и-и… Ви не знаєте, чого мені тре… Що ви з неї зробили?
Тінь на підлозі перехилилася набік.
– Я з неї нічого не зробив. Я з неї не хочу нічого робити. Справді не маю охоти. Я вашої доньки не знав, не знаю й не бажаю собі її пізнати. Мене ваша донька ані не гріє, ані не холодить! Хай собі! Мені до неї байдуже. Розумієте мене, старий, байдуже. Бай-ду-же. Це мої останні слова. Прощайте.
На підлозі майнула тінь простягненої руки.
– Більше не маю приємності з вами говорити. Прощайте.
Тінь на стіні випрямилася на ввесь ріст.
– Брехня…
Нетерпеливий порух тіні на долівці.
– Будьте здорові.
Тінь на стіні захиталася, мов підрізаний дуб.
– Брешеш, падлюко.
Тінь на підлозі піднеслася з крісла.
– Заспокійся, старий. Сідай собі. Відпічни трохи, відітхни. Захлистуєшся криком. Спокійно, спо-кій-но. Ну добре. Так, так… Розумієте мене: спо-кій-но.
Висока тінь перенеслася із стіни на долівку, а, навпаки, низька з підлоги – на стіну. Перша підійшла до крісла, затрималася на долівці біля його ніг, причикнула й скоротилася. Друга мерехтіла неспокійно з одного краю стіни на другий.
Голос став набряклий розпукою, благальний, покірливий, протяжний, майже м'який та ніжний.
– Моя Соня… Моя бідна Соня…
Раптово бризнув болем.
– Не грайтеся із мною, наче з котом, не грайтеся із мною в піжмурки. Ви не були батьком. Ви не знаєте. Скажіть, що буде з нею, що буде тепер…
Рухлива тінь задержалася посередині стіни. Холодний, роблений, ніяковий голос.
– Що мені до цього?
Тінь коло крісла ще більше похилилася вниз. Гарячий, пристрасний, розбільний, тремтливий тембр.
– Що вам до цього? Благаю: скінчіть, скінчіть уже раз. Не пускайте туману. Говорім щиро, зовсім щиро. Скажіть голу правду.
Низька тінь приблизилася до крісла.
– Хочете голу правду? Хай! Хі-хі-хі-хі… Покотилися шепотом слова їдкі, отруйні, гострі, зловтішні, єхидні, злорадісні, гадючі, троюдні.
– Слухай, старий, твоя донька повія.
В цю мить піднеслися дві мозолисті, жилаві долоні, намацали плюш піджака, гладку сорочку на грудях, шовкову краватку, непорочно білий, тугий комірчик…
…………………………………………………………………
В годині десятій перед полуднем чули прохожі хрипкий, здавлений крик, що добувався з кімнати начальника стації:
– Рятунку… рятун… ря…
[Поворот Шута]
Від самого ранку діялися дивні речі.
Одначе це сказано не зовсім точно. Уже вчора ввечері щось попсувалося в звичайному, довгими літами усталеному порядку, щось поплуталося в давньому сірому стаційному побуті, щось вискочило з рейок буденного ладу. Почалося такою маловажною, дрібною, непомітною подією, що ніхто був би її не завважив, коли б не той ланцюг явищ, який поволікся безперервно за нею, а котрого вона була першою ланкою. Не прикладав би до неї жадної ваги навіть сам новий начальник стації Білевський, колишній довголітній заступник покійного попередника. А проте вийшло не так, як могло здаватися в першу мить. Навпаки, сталося цілком інакше. Ота подробиця, що про неї не варто було би й призадуматися, була вихідною точкою колеса катастроф, що перекотилося понад самітним двірцем. Не бачив ще досі він таких жахливих подій, не зазнав таких доглибних потрясінь. Чи між першим звеном, а дальшими був який-небудь причиновий зв'язок, годі було вирішити. Не зумів цього й молодий керівник, моторна та второпна людина, хоч знав наскрізь таємниці свого звання, хоч відомі були йому всі скритки, усі схованки, усі закомірки вокзалу, що ним справді кермував замість свого ледачого й байдужого наставника, по котрому недавно перейняв становище. Дарма, не розчовпав загадки, хоч морочився над нею днями й ночами. Бо є такі явища, що супроти них безсила праця людської думки.
…………………………………………………………………
* * *
[Сойка перед їздою Шута]
Телеграфіст Сойка писав новий вірш. Перша строфа пішла гладко, мов по маслі:
Хоч ваші очі, о мадам,
пробили серце аж до дна,
одначе вам його не дам,
дарма.
Зате друга, мов по груді. Ніяк не могла вилупитися, вилускатися, виринути, оформитися, устійнитися, усталитися. Якісь слова дзвеніли в ушах, але даремно намагався впіймати їх, зловити думкою, перенести з сутінків незнання на ясне поле свідомості. Безуспішно пробував у неозначені туманні звуки влити виразний зміст. Навпаки, тема, що її бажав висказати, не знаходила для себе ні слів, ні мелодії. Слова та зміст були наче два знайомі прохожі, що наближаються до себе з двох протилежних сторін і минають себе обопільно, бо не бачать один одного. Після довгої надуми вирішив повторити два перші рядки, тільки з малою зміною на кінці.
Хоч ваші очі, о мадам,
пробили серце геть наскрізь…
Одначе тут задержався. Слова припинилися. Далі ані в зуб. Роби що хоч, не двигнеш з місця. Не штовхнеш уперед плавкого ритму. Немає слів, а коли є, не можна їх сполучити, не можна їх згорнути докупи, не можна виши-ти з них мережки, скласти суцільного речення, заплести вінка строфи. Немає римових співзвуків, що вистукували б гнучкий темп. До «мадам» легко знайти ще одну риму, хоч би «сам», «там», «брам». Гаразд. Але що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На другому березі», після закриття браузера.