Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"

А тоді відвів погляд. Усі побігли ховатися — усе, як завжди.

Анну сповнила надія, що Йорґен, можливо, теж її кохає.

— Я починаю! — оголосив Ейнар. Він став під дубом і затулив руками обличчя. — Раз, два, три, чотири, п’ять…

Усі щодуху кинулися шукати собі схованку.

— Заховаємося разом, рип? — прошепотіла Беата.

— Ні!

— Але я не знаю, де сховатися…

Анна слідкувала, куди побіжить Йорґен. Він біг у бік ковзанки. Старші хлопці — угору, на пагорб.

— Поквапмося!

— Хутчіш! — підтакнула Беата.

— 43, 44, 45…

— Він скоро дійде до п’ятдесяти!

— Ховайся під лавкою, — порадила Анна товаришці.

А сама побігла зовсім в інший бік, до чагарів. Вона мчала так швидко, аж упріла. Хотіла зачаїтися в самих хащах. Улітку чагарник був зелений, густий і непролазний, а тепер, коли кущі стояли без листя, можна було пролізти крізь гілля всередину.

Анна так і зробила, сіла на землі й затамувала подих. Пахло гнилістю і весною, штани на задку промокли наскрізь, але вона не зважала — одяг намок ще тоді, як повзла на животі до бомбосховища.

Помітити її в заростях було важко, зате Анна бачила геть усе, що відбувалося на пустирі.

— Сто! — вигукнув Ейнар, вдаривши по бляшанці.

ДЗЕНЬ! — прокотилося пустирем, і від того звуку стало ще моторошніше, і тиша, яка потім запала, стала ще глибшою, а темінь — темнішою. Ейнар стояв під дубом і пильно вглядався у пітьму.

— Беата під лавкою! — голосно крикнув він.

Беата вилізла зі свого сховку й понуро підійшла до дуба. Її завжди знаходили першою. Дзень! — проспівала бляшанка.

Стало іще моторошніше, тихіше й темніше. Ніде ані шелесне, тільки Ейнар нипав навколо — шукав. Він рушив до ковзанки. Анна спостерігала за ним з-поза гіллячок.

— Кнут сидить за смітниками! — рявкнув Ейнар так голосно, аж Анна підстрибнула з несподіванки.

— Ех! — кряхтів Кнут. — Ех!

Він дуже сердився. Підкинув бляшанку носаком черевика в повітря, і та жалібно дзеленькнула: дзелень, дзелень!

Ейнар попрямував до бомбосховища. Анна добре його бачила. Він зазирав за всі дерева, в усі кущі, навіть у вентиляційні дірки, хоча навряд там хтось міг би поміститися.

Раптом з-за паркана виткнулася голова Еллен.

— Туне й Еллен за парканом!

Дівчата вийшли зі схованки й подалися до дуба «застукати» себе в бляшанку, тобто зізнатися, що їх знайдено. Вони йшли, тримаючись за руки, пирхали й шушукалися між собою.

Анна знала, про що вони шушукаються. Еллен і Туне побоювалися, аби Ейнар, бува, не знайшов любовного листа. Вони ж не знали, що листа у вентиляційному люфті бомбосховища вже давно немає. Він — у кишені Анни!

Дзелень! — полинуло над пустирем.

Ейнар багатьох знайшов, окрім Йорґена та Анни. Та ось він впевнено рушив до чагарів. Анна принишкла, мов мишка. Вона бачила крізь гілляччя, як наближаються Ейнарові ноги. Анна не ворушилася, не рухала ні головою, ані пальцями, затамувала подих, наче бандит-утікач.

Ноги Ейнара підійшли зовсім близько і спинилися. Анні захолола кров у жилах. Немов у злочинця перед поліцейським. Ейнар нахилився над кущами, ось підняв руки і… розгорнув гілля.

— Бе-бе-бе! — вигукнув він.

— Рятуйте! — скрикнула Анна.

— Анна в кущах! — голосно загукав Ейнар, щоб усі почули.

Анна підійшла до дуба й «застукала» себе.

Дзелень! — розляглося пустирем.

Під дубом хоч і було темно, але зовсім не страшно. Усі там сиділи гуртом: Туне й Еллен, Кнут і Беата. Анна сіла близенько до Беати.

— Рип-рип, — прошепотіла вона.

— А я думала, ви вже не друзі, — озвалася Туне.

— А ми самі дали себе знайти, — сказала Еллен.

— Усі так кажуть, а насправді… — пирхнула Беата.

— Це правда! — Еллен обурено тріпнула головою, відкидаючи назад «кінського хвоста», точнісінько, як це роблять в телевізорі. — Ага, а я отримала любовного листа!

— Любовного листа? — перепитав Кнут.

Він добряче перелякався, бо ж мріяв стати хлопцем Еллен і навіть написав на стіні шкільної комори «Еллен + Кнут любов». Мріяв катати її на багажнику свого велосипеда й писати листи кохання.

— Угадай, від кого, — дразнила його Еллен.

— Від кого? — Кнут запитав дуже голосно.

— Від Йорґена, — відповіла Еллен, жуючи кінчик свого «хвоста». — Ми будемо закоханою парою…

— Йорґен Рюґе!? Отой з дірками між зубами? — зневажливо пирхнув Кнут. — Але ти дурна!!!

Анна й Беата мовчали.

— Він вважає мене найгарнішою у класі!

— Я теж так вважаю, — мовив Кнут.

— А я так не вважаю, — не стрималася Анна. Їй язик свербів розповісти, що лист із зізнанням в коханні написав зовсім не Йорґен Рюґе, що той лист несправжній.

— Та ти просто заздриш! — озвалася Туне.

— Так, ти мені заздриш, — підтакнула Еллен.

Анні запашіли вуха.

— Хочу тобі сказати, що любовного лис… — почала вона.

— Рип-рип! — урвала її Беата на півслові й підморгнула. Вона благально дивилася на Анну й корчила якісь дивні гримаси. — Рип-рип, рип-рип!

Анна розуміла, у чому річ. Беата боялася викриття, що вона теж брала участь у написанні фальшивого листа, а це ж майже брехня чи навіть гірше. Їй такого не дозволяють удома. Біда їй була б, якби хтось довідався…

— Рип-рип, — заспокоїла подружку Анна.

Нараз заволав Ейнар:

— Йорґен на дереві!!!

— Йорґен Рюґе з дірками між зубами! — буркнув Кнут.

Усі задерли вгору голови.

Йорґен зістрибнув на землю і підійшов до гурту. Підійшов такою гарною, незвичайною, шляхетною ходою.

— Привіт!

— Привііііт, Йорґене, — манірно проспівала Еллен і усміхнулася. Вона розв’язала стрічку, і волосся пишною хвилею розсипалося на плечах.

— Даґ за воротами! — крикнув Ейнар.

Даґ теж вийшов зі схованки й «застукав» себе під дубом.

— Зосталося ще знайти Уле з його хлопцями, — сказав Ейнар.

— Ти їх ніколи не знайдеш, — озвався Кнут.

Усі подивилися у бік пагорба, але нікого не побачили — самі лиш каменюки й чагарі.

— Нікого…

— Може, ліпше на роверах поганяємо? З дівчатами на багажниках? — запропонував Кнут, поглядаючи на Еллен.

— Я не проти, — сказала Еллен, поглядаючи на Йорґена.

Друзі гукнули Ейнара, запитали, чи він приєднується. Ейнар залюбки погодився, бо шукати — то найнудніша справа, а знайти Уле з семикласниками — найважча.

— Уле! Уле! — закричали усі хором. — Ти виграв! Виходь!

— Я завжди виграю, — почулося з темряви.

На пагорбі заворушилися тіні, чорні постаті, і лише одна — жовто-зелено-смугаста.

— Ми на роверах погасаємо!

— А ми в пристінок пограємо, — сказав Уле.

Товариство розділилося.

— Хочеш на мій багажник, Еллен? — запитуючи, Кнут дивився на дівчинку, на її довге волосся.

Еллен дивилася на Йорґена. Той мовчав. Мовчали й інші. Стояла тиша.

— Ну, я не знаю, — відповіла, зрештою, Еллен.

— Я сяду до Ейнара, — озвалася Туне.

— Ой! — тихо зойкнула Беата, бо вона хотіла їздити з Ейнаром.

— Сідай! — погодився