Читати книгу - "Йорґен + Анна = любов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Листа в першій вентиляційній дірці не було. У другій — теж.
Може, Еллен не відповіла на послання, може, здогадалася, що це вони з Беатою, а зовсім не Йорґен написали цидулку. Може, зараз, цієї миті, саме вона шпигує за ними…
Анна підповзла до третьої дірки.
Там лежав аркуш паперу!
— Знайшла лист!
— Лист!?
— Тс-с! — цитьнула Анна. — Цить!
— Тс-с!
Дівчатка замовкли. Прислухалися. Ніде ані звуку. Нікого й нічого. Навколо було так тихо, так неймовірно тихо, аж страшно. Над пустирем запала темна-темна темрява.
Анна схопила листа й збігла до Беати.
— Ось!
Дівчатка побігли через пустир, повз ковзанку, униз, до дуба. З дуба увесь пустир видно, мов на долоні, зате їх ніхто не міг побачити, якщо не витикатися. Беата сіла на гілку під самим стовбуром. Анна — скраю, вона не мала як триматися, бо руки були зайняті листом. Складений аркуш ряснів червоними серцями, а всередині було таке:
Любий Йорґене,
Дякую за листа. Я теж тебе кохаю. Ти наймиліший хлопець в усій школі. Я радо стану твоєю дівчиною. Як на мене, Анна з Беатою дурні дівулі, але Анна — найдурніша! Ти теж так вважаєш? Ти вже з кимось цілувався? Чекаю на швидку відповідь!
Щиро, Еллен
— Вона пише, що ми дурні! — обурилася Беата.
— Вона пише, що я найдурніша! — розсердилася Анна.
— Це підло! А якщо Йорґен повірить?!
— Йорґен ніколи не одержить цього листа.
— А й справді…
— Гей-гей! — крикнула Анна. Вона переплела ноги, щоб не звалитися донизу, і розсунула гілля. — Гейя-гей! — потім зістрибнула на землю і помчала через пустир, не перестаючи галайкати. Беата теж злізла з дерева й побігла слідом.
— А я перша! — репетувала Анна.
Вона була вже далеко попереду.
Надворі зовсім споночіло. Торішня трава пахла сирою землею. Анна першою добігла до воріт. Велосипеди Уле та старших хлопців стояли на вулиці. З-за будинку долинали їхні голоси. Вони грали в пристінок — відбивання монет від стіни будинку. Чия монетка впаде ближче до стіни, той виграв. Анна гойдалася на воротах.
— Нільсе, твоя черга! Нільсе, не спи! — вигукував Уле. — От дідько, що ж ти такий неповороткий!
Анна далі гойдалася на воротах. Навколо панувала майже тиша, тільки чулися вигуки хлопців за будинком і важке сапання Беати, яка бігла пустирем. А ще ворота поскрипували. Рип-рип, скрипіли вони. Рип-рип…
Анна гойдалася на воротах. Беата вже підбігала, її сапання чулося дедалі ближче. Анна думала про Йорґена. Йорґена Рюґе з веснянками. Вона думала про нього навіть тоді, коли думала про щось зовсім інше. Думала, якщо не стане його дівчиною, то не полюбить більше нікого на світі. Бо покохала Йорґена.
— Рип-рип, — порипували ворота.
— Рип-рип, — повторювала за ними Анна. То був таємний знак.
— Нівроку швидко бігаєш, Анно! — долинув з-за спини голос Беати. Вона вже не бігла, перейшла на крок.
— Я знайшла таємний знак, — сказала Анна, не обертаючись.
— Який такий таємний знак?
— Тс-с, — приклала палець до уст Анна й мовчки кивнула в бік саду.
— У пристінок грають? — Беата скрушно похитала головою. — Мені не дозволяють…
— Ось послухай! — Анна гойднула воротами.
Беата прислухалася.
— Ну, чую… Кидають монетки. Уле з хлопцями…
— Та послухай! — нетерпеливилася Анна.
— Що я маю слухати?
— Ворота!
— Скрегочуть…
Дівчатка довго прислухалися.
— Чуєш таємний знак? — запитала Анна.
— Крек-крек?
— Ні! Рип-рип!
Анна забрала з хати зубну щітку, піжаму й підручники. Дівчатка побажали на добраніч Анниній мамі, татові й маленьким сестричкам, бо ті вже йшли спати. Надворі стало так темно, хоч в око стрель, у повітрі повіяло холодом. Під воротами стояв Уле і його друзі з велосипедами наготові.
— Вгадай, хто переміг? — запишнився Уле.
— Ти!
— Я виграв аж 24 зшитки історій з серії про ковбоїв у Брюшлеттена. А тепер пограємося у хованки.
— Ми з вами!
Хлопці скочили в сідла й подалися униз — повз бомбосховище, Розбійницький сад, через пустир до дуба.
— Вааауу! — скрикували хлопчаки, коли колесо натрапляло на горбик чи камінь, і треба було міцно хапатися за кермо, щоб втримати рівновагу.
— Ойой! — ойкали дівчата, коли їх підкидало на багажниках.
Біля дуба вже стояли Ейнар, Даґ і Кнут. Під могутнім деревом трава майже не росла, тож хлопці вирішили пограти в ножички — на землі креслять великий квадрат, кожен гравець кидає ножа й проводить лінію, «відрізаючи» собі шматок від квадрата. Хто більше «наріже землі», той і виграв. Ейнар мав зі собою чималенького ножа.
Йорґена ніде не було видно.
— Навіщо нам хованки, пограємо ліпше в ножички, — запропонував Уле, побачивши Ейнарового ножика — той виблискував лезом у темряві.
— О, ні, — заперечила Анна. — О, ні!
— Так! Граємо в ножички! — наполіг Уле.
Але дехто зі старших хлопців уже набавився ножиками за весь день донесхочу. Більшість присутніх обрали таки хованки.
— Станьте колом, а я казатиму лічилку, — командував Уле.
Йорґена не було.
— Може, трохи зачекаємо? — запитала Анна.
— Навіщо?
— Бо… бо хтось, хто, можливо, прийде, ще не прийшов…
— І хто ж це?
— Он дивіться, Туне й Еллен! — вигукнув Кнут, показуючи пальцем на дівчат.
Подружки їхали велосипедами через майданчик, який узимку правив за ковзанку. Еллен перев’язала волосся шовковою стрічкою, і та тріпотіла на вітрі. Вона мала дуже запишнений вигляд, наче одержала справжнього любовного листа.
Друзі зачекали, доки дівчата позамикали свої ровери й стали в коло.
— Рип-рип! — прошепотіли одна до одної Анна й Беата.
— Починаю лічити, — оголосив Уле. — Вийшов місяць з-за туману, вийняв ножик отамана…
Він лічив, тицяючи в кожного рукою.
— Ой, погляньте! — вигукнула раптом Беата.
З воріт Розбійницького саду вийшов Йорґен Рюґе. Анні кров шугнула в голову, коли його побачила.
Вона вже було подумала, що він не прийде, але ось — прийшов.
— …раз-два-три, шукати будеш ти! — незворушно лічив Уле.
Анна розтулила рота, щоб сказати: Треба зачекати на Йорґена! Але жодний звук не видобувся їй з горла.
— Треба зачекати на Йорґена! — сказала Еллен, відкидаючи назад свій довгий, товстелезний «кінський хвіст».
— Та, добре, добре, зачекаємо на Рюґе! — погодився Уле.
Йорґен зліз із велосипеда, почепив на нього замок і став у коло між Даґом та Ейнаром. Еллен просто не зводила з нього очей і весь час йому усміхалася, однак Йорґен дивився лише на Уле, який почав промовляти лічилку від початку:
— Вийшов місяць з-за туману, вийняв ножик отамана! Раз-два-три, шукати будеш ти!
Шукати випало Ейнарові.
— Рахую до ста, а тоді йду шукати! — гукнув Ейнар.
І раптом Йорґен глянув на неї.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Йорґен + Анна = любов», після закриття браузера.